Читати книгу - "Криничар"

я відсахнувся. Мені враз затверділи руки, ноги й живіт, і я боявся, що вона це помітить.

«Це не з твоєї голови насипалося?» ‒ задирався я, показуючи на віхтики вівсяної соломи на дорозі.

«А це не ти стратив голову?» ‒ передражнювала вона мене, витягуючи з кошика головку капусти.

Я направду губив голову. І ніяка капуста не могла тут зарадити. Я падав у якусь тривожно-принадливу яму ‒ і ніяка солома не могла порятувати.

«Юлька-шпулька… Юлина-Соломина», ‒ пересміювався вголос.

«Ферко-цурко… Ферко-дурко».

Що я міг заперечити? І те й друге було правдою.

«Чекай, повім твоєму батькові, що знову без сідла носишся. Натреш мозолі на одному місці».

«А ти ‒ на язиці. Мені сідло ні до чого… Хочеш щось увидіти?»

«Овва, ба що я такого не видів?»

«То позирай!» ‒ правицею обхопила коня за шию, а лівою ущипнула за вухо ‒ і кобила стала свічкою, ще й тричі обернулася на задніх ногах. Дівча війнулося в повітрі білим серпанком. Вони розумілися з кобилою, як два персти на руці.

«Як її кличеш?» ‒ запитав я, коли Юлка зіскочила на землю.

«Моца. Чудне ймено, правда?»

«Чому чудне. Я теж по-писаному Овферій. Файне ім'я, сказав один мудрий чоловік, треба заслужити, як честь».

«Няньо знайшов мадярові воду на винничній горі. Той з подяки дав йому лоша. Панія шкодувала, казала, що буде за кобилкою банувати, як за дитиною. Нянько розрадив її, що я буду на ній молоко їм возити. І назвав кобилу іменем панії ‒ Моца. Та, як дочулася, розсердилася і вже не хотіла видіти ні коня, ні молока». ‒ Юлка, сміючись, побігла в долину, а Моца вірно затрюхикала слідом.

«Агов, Соломко! ‒ загойкав я, аби хоч на хвилю затримати її. ‒ А ми теж танці знаємо». ‒ Протяжний посвист ‒ і мій Палений закрутився колесом, намагаючись ухопити свій хвіст. Виляски долонь ‒ і пес заплигав на двох задніх, як циганський ведмідь. Такий же грубий і кудлатий.

Як вона заливисто сміялася! Ніби сотня птиць лящала в кущах. Навіть кобила шкірилася й пирхала від задоволення.

Дні наші тягліїся звичним цугом. Я й далі мірно чистив криницю. Петро обникував стіни. Він крився від мене. З комірником замку щось затаєно обмірковували. Той приносив дзеркала, якісь мастики, паперові вертушки. Петро обходив із люстром колодязний стовбур, придивлявся, як воно пітніє. Намащував в'язкою маззю декотрі дільниці і слідкував, як вони просихають. У вітряну днину прикривав цямрину, залишаючи щілину, і клав там вертушки. Чекав потаємного протягу, здогадувався я.

Коли чоловік замикається в свій клопіт, то очі його напівсліпі, вуха ‒ напівглухі. Зате я вбирав у себе наземний світ із жадібним інтересом. І не я один. Все, що роїлося довкола криниці, притягувало очі в'язня з башти. Він спрагло вдивлявся в навал глею із дна, прислухався до бесід копача з комірником, що сторонилися під вежею. Мене він теж уже помічав, ба більше ‒ неспогадано побачив у мені спільника.

Вуглярі з Ільниці привезли паливо для груб. Челядники носили його в підземні комори. З якою пожадливістю дивився старий у той бік. І раптом прохально вистромив з решітки долоню, показуючи на купу. Я зняв грудку і підкинув до його підвіконня. Дитяча практика метання не забулася. Дід підхопив вуглинку і подячно блиснув очима, плавно помахав грифликом. І я зрозумів, що це йому потрібно для писання. Він одійшов углиб, а я закинув у його бійницю ще з десяток грудок. Нехай має, сарака. Я ще й гострий камінець підкинув, аби мав чим розколоти свої писалки.

В обідню стрічу я не втримався й розповів про це Юлці.

«Нагодував нещасного камінням, та й радий», ‒ так вона нагородила моє зізнання. Я не знав, що для цієї дівчини добре, а що ні. Збаг лише наступного дня, коли витягла з торбочки окремий гостинець ‒ вузлик тверденьких пиріжків. Один розломила для мене, там була запечена сливка. «А в других ‒ квасоля, капуста, шкварки, ‒ пояснила вона. ‒ Якщо ти такий вправний метальник, то, гадаю, докинеш і це. Най страждальник під'їсть собі».

«Соломко, ‒ сказав я, ‒ ти не вівсяна, ти ‒ золота».

Доти в житті я не мав ніякої цінності, якщо не рахувати зароблених у пана Лойка десять флоринів. Але я чув про золото, щось найдорожче, що зачаровує людей і владарює ними. Щось схоже спостигло й мене, розбудило серце, перемінило душу, плутало думки, затуляло мені звичний світ і мене самого. Але це золото було живе, ніжне, ласкаве й сміхотливе. «Моє золотко, ‒ шепотів я сам до себе, і ці слова наливали нутро щемом незвіданої розкоші. Моє золотко…»

Та хіба воно було моїм?!

Увечері Петро відкрився мені. Було це так. Я підстеріг, коли вартовий відлучився до виходку, і прицільно покидав у віконницю Юлчині пироги. Одразу ж за решіткою постав бородатий вид, суворий і запитальний. Старий показав пампушок, запитуючи мене округленими очима: «Що це? Кому це?» Я тицьнув пальцем на нього і підніс жменю до рота ‒ їсти! Він ще довго розгублено поглядав то на їжу, то на мене, а відтак нерішуче відійшов. Либонь, ганьбився їсти прилюдно. А може, відвик.

За півгодини з'явився знову, притискаючи руку до грудей ‒ дякував. Тоді показав на колодязь, перевернув долоню ребром і став постукувати об неї пучкою. І знову показав на криницю, і перевернув перст сторчма, позначаючи, мабуть, глибину. Я вдячно йому кивнув і пішов на поклик майстра.

По вечері ми вкладалися на спання. Ночували тут же, під анфіладою, на набитих сінниках. Укривалися старими вояцькими мантлями.

Я завів здалеку, аби не сполохати майстра: «Коли я робив з горничарами, ми пробували посуд на звук. Поцоркаєш ‒ і чуєш, де гандж. Чи десь надтріснуте, чи затовсто витягнуто стінки, чи запеклися в глині камінці. Звук не до звука…»

Петро зібрав жужмом свої клапаті брови й щось натужно міркував. А тоді відкрився мені, наче видихнув із себе полегкість: «Мушу зізнатися тобі, хлопе, що шукаю криницю в криниці. Такого ще не випадало мені робити. Той майстер-копт, що прорубав цей колодязь, був хитріший, ніж я спершу гадав. Він пробив з нього хід, що веде в долину, аж під річковий берег. Переказують, що пускали в нього качку, а затим виділи її на плесі Латориці. Така нора для замку ‒ велика спомога, сам розумієш. За тривалої вражої облоги через потаємний лаз можна щось заносити й виносити. А в смертну годину панство могло порятуватися. У війну