Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

Зроду–віку Джейк не бачив такого нестримного буяння життя.

Він потягнувся брудною рукою до цього дива, і голоси почали виспівувати його ім'я… але водночас у серце почав закрадатися смертельний страх, холодний, як крига, і важкий, мов камінь.

Щось було не так. Джейк відчував пульсування незгоди — глибокої потворної подряпини на безцінному витворі мистецтва, смертельної лихоманки під холодним чолом хворого.

Наче хробак. Хробак, що заповзає дедалі глибше й глибше. І привид. Привид, який вигулькує там, де дорога робить поворот.

Бутон розкрився повністю, явивши світу жовтогаряче світло, і всі думки потонули в хвилі безмежного подиву. Спершу Джейк вирішив, що це квітковий пилок, наділений якимось надприродним світінням, котре, здавалося, випромінювала кожна річ на цьому спустошеному майданчику. Хоча знав, що у троянд не буває пилку. Він нахилився ближче і тільки тоді побачив, що концентричне коло жовтогарячого світла — то не пилок. То було сонце: величезне горнило в серці цієї троянди, що виросла на жмутку пурпурової трави.

Страх повернувся, та тільки тепер це був непідробний жах. «Все правильно, — подумав Джейк, — тут усе правильно, але може будь–якої миті піти не так, як треба. Зрештою, вже пішло. Мені дозволяють відчути рівно стільки цієї неправильності, скільки я можу витримати… але що ж це таке? І що мені робити?»

Якийсь хробак.

Джейк відчував, як він б'ється, наче хворе брудне серце, змагаючись із безтурботною красою троянди, викрикуючи грубі прокльони до хору голосів, що так заспокоював його і додавав бадьорості.

Хлопчик нахилився ближче і побачив, що у троянди не одне сонце–серце, а багато… багато сонць у розжареній і водночас тендітній оболонці.

Але це неправильно. Тут усьому загрожує небезпека.

Переконаний, що торкнутися цього осяйного космосу в мініатюрі майже напевно означає смерть, і не спроможний зупинитися, Джейк потягнувся вперед. У цьому русі не було ані цікавості, ані жаху. Тільки безмежна невимовна потреба захистити троянду, і більше нічого.

18

Отямившись, Джейк спершу зрозумів тільки те, що минула шалена купа часу і голова просто розколюється від болю.

Що зі мною ?Дали по довбешці й пограбували?

Він перекотився на спину і сів. Голову знову пронизала блискавка болю. Джейк підніс руку до лівої скроні й відчув, що пальці стали липкі від крові. Подивившись униз, він побачив, що з бур'яну витикається цеглина. Її заокруглений край був занадто червоний.

Якби вона була гостра, то я б зараз, мабуть, лежав у комі чи мертвий.

Глянувши на годинник, Джейк здивовано відзначив, що годинник на своєму місці — на руці. «Сейко», не супердорогий, але в цьому місці нічого просто так не буває: якщо вже ти подрімав на пустирі, то так і знай, що особистих речей у тебе більше нема. Дорогі вони чи ні, а дехто з превеликою втіхою полегшить тобі кишеню. Але цього разу Джейкові наче пощастило.

Було о пів на четверту пополудні. Це означало, що він пролежав непритомний щонайменше п'ять годин. Мабуть, батько вже поставив на вуха поліцію, але Джейку було якось байдуже. Здавалося, він вийшов зі школи Пайпера тисячу років тому.

Здолавши половину відстані до паркану, що відділяв порожній майданчик від Другої авеню, він зупинився.

Справді, що ж з ним сталося?

Мало–помалу до нього поверталися спогади. Стрибок через паркан. Послизнувся й підвернув щиколотку. Джейк торкнувся кісточки на нозі й скривився від болю. Так… досі все так і було. А після цього?

Якісь чари.

Він намагався намацати це «щось», як старий немічний чоловік намацує собі шлях до дверей. Все навколо світилося зсередини. Усе — навіть обгортки з–під печива й порожні пивні пляшки. Ще були голоси — вони співали й, перекриваючи один одний, розповідали тисячі різних історій.

— І обличчя, — пробурмотів Джейк і нервово озирнувся від цього спогаду. Облич не було. Купи цегли залишалися купами цегли, бур'ян — бур'яном. Облич ніде не було. Проте…

…проте вони були тут. Ти це не вигадав.

Джейк не сумнівався. Сутність цього спогаду, його краса й позаземність досі вислизали від нього, але спогад здавався справжнім і непідробним. Все, що відбувалося з ним тут до того, як він зомлів, нагадувало фотографії найкращих днів життя. Ти можеш бодай приблизно пригадати все: який був день, погода, але фотографії лишаються пласкими, їм бракує життя.

Порожнім майданчиком уже повзли фіолетові тіні надвечір'я. Джейк роззирнувся довкола і подумав: «Я хочу, щоб воно повернулося. Господи, як же я хочу, щоб воно повернулося таким, як було».

Аж раптом Джейк побачив троянду, що росла зі свого острівця пурпурової трави, дуже близько до того місця, де він упав. Серце закалатало так сильно, що ледь не вистрибнуло з грудей. Джейк, хитаючись, подався до неї, не зважаючи на хвилі болю, що з кожним кроком піднімалися від щиколотки. І впав перед трояндою на коліна, неначе прочанин — перед вівтарем. З широко розплющеними очима нахилився вперед.

Звичайна собі троянда. Звичайнісінька. А трава…

Трава не була пурпуровою. Так, на пагінцях подекуди виднілися червоні бризки, та колір був нормальний — зелений. Трохи далі, на іншому острівці трави, Джейк побачив краплі синього кольору. А розложистий кущ реп'яхів праворуч був забризканий і червоним, і жовтим. За кущем хтось накидав охайну купку спрацьованих балончиків з–під фарби. На етикетках стояла назва виробника — Glidden Spread Satin.

Та й по всьому. Просто бризки фарби. А ти, очманілий, понапридумував тут…

Дурня якась.

Джейк міг відрізнити те, що бачив тоді, від побаченого зараз.

— Маскування, — прошепотів він. — Я ж не дурний. Все було тут. Та воно й досі тут.

Голова помалу прояснювалася, і він знову відчув рівну гармонійну енергію цього місця. Хор голосів нікуди не зник, продовжував звучати так само мелодійно, як і раніше, хоч тепер був якийсь невиразний і наче долинав здалеку. Глянувши на купу битої цегли й старих уламків тиньку, Джейк побачив у ній ледь помітне обличчя. Обличчя жінки зі шрамом на лобі.

— Еллі? — пробурмотів Джейк. — Тебе звуть Еллі?

Відповіді не було. Обличччя зникло. Перед ним знову була

лише неприваблива купа цегли й тиньку.

Він перевів погляд на троянду. Розжарений червоний колір язиків полум'я в печі змінився, став тьмяним, рожевим у крапинку. Квітка була дуже гарна, але недосконала. Деякі пелюстки позакручувалися, їхні краї стали сухі й неживі. Ця троянда була не з тих дбайливо вирощених квіток, які він бачив у квіткових магазинах. Вона дика, подумав Джейк.

— Ти така гарна, — сказав він і знову простягнув руку, щоб торкнутися її.

І хоча вітру