Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

що той самий «брат» тепер у Рівному, у такого Брушецького. Донощиком. Троян лише головою похитав.

А коли вертався — довго над цим роздумував. Боліло в нутрі. Такий хлопець. Красунь. А таке зілля!.. І з рідної крови!..

V

Місяці листопад-грудень були морозні, але безсніжні. Глибокий, сухий, пухкий сніг випав аж під наше Різдво. Небо, дерева, земля злилися у срібно-білу масу…

Над Залужжям, понад срібними стріхами, вечорами й ранками вився дим, над Запоріжжям заходило червоне сонце, над Верховом сходило. Ночами мідяний місяць спідповні, як і всі роки, як і завжди, спокійно висів, немов образ, над садами та гаями. Різдво славилось своїм предковічним порядком — тисячу дев'ятсот сорок друге за чергою, коли то десь там у тій далечі народилась Дитина, що була послана Отцем Небесним, щоб спасти цей грішний світ, який саме в ці дні, від краю до краю, обнятий смертельною боротьбою.

Люди, як і всіх минулих років, за виїмком хіба двох років совєтської інвазії, на санях і пішо, одягнуті у святочні кожухи, гуні, брьохаючись у глибокому снігу, в сірій, пронизливій ночі спливали з усіх горбів і кутків в напрямку двох — парафіяльної і монастирської — церков на всюнічну. Незважаючи на обставини, на хорах парафіяльної церкви гримів знаний дерманський мішаний хор, отець диякон Дам'ян, стрясаючи своєю сивою, але все ще бурхливою чуприною, виголошував єктенії, а в монастирі, як і в усі інші роки, гурток монахів виконував свою традиційну Богослужбу.

Дермань, від краю до краю, справляв Різдво. Брьохались попід вікнами хлопці й дівчата з колядою — із звіздою і без звізди, співали предвічні «Що то за предивна», «Небо і Земля», «Христос-Спаситель», до цього додавали «Ой видить Бог, видить Творець» та «Бог предвічний» — що прийшли сюди вже не так давно.

У хатах, як звичайно, горіли печі, дим валив з димарів, варилось і смажилось для живота і душі, наповнялась теплом кожна хата, світилась гасовими лампками, а столи, застелені білими старосвітськими настільниками, гнулися від смажені, печені, капусти, голубців, вареників, бо нічого цього року не відвозилось, не продавалось, не віддавалось на «хлібозаготовку» чи деінде, а все споживалося вдома.

Дісталось і «своїм хлопцям», тобто партизанам, лише їх команда на цей раз заборонила їм те, що зветься «гуляти», на превелике здивування дерманців, які не звикли справляти це свято насухо.

— Що це мені за солдати, що не п'ють горілки! — казав старий, ще царський артилерист Миколай Балаба, пропонуючи «квартирантам» по чарці самогону. — А я вам хочу таке сказати, — відповідав він на пояснення, що українські партизани мусять бути тверезими і всім добрий приклад давати, — я вам хочу сказати, що світ робиться не самими святими, а що вже до солдатів, то ця порода людей лише тоді на місці, коли потрапить, як то в нас казали, чортові в вічі глянути і бровою не моргнути! І скажу вам ще одверто. Я чоловік прямий, що на думці, то й на язиці… Мені ваш лад… Ні, ні! Не дуже! Тихі такі та лагідні, ніби монахи… Що ви собі думаєте? Он ідуть на вас москалі, а ті, кажу вам, — я їх знаю як облуплених! — чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б'ються! І рвуть! І деруть! І зубами гризуть! А як розлютуються — жінка не жінка, святий не святий — давай, і баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцію з річки пили. Як воли! Спускали в річку спирт з ґуралень, а вони — відрами, а не було відер — лягали на пузо і смоктали… То вам солдат! Га?

— Ми такими не хочемо бути, — відповідав Балабі ідеологічний інструктор Марко.

— Ну, то ви з ними й програєте! Святі завжди з чортом програють.

— А що б ви самі сказали, коли б наші козаки та почали по хатах гуляти та з дівками спати? Що?

— Що? Нічого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дівок любив!

— Вояки не мають бути дикунами, — перечив інструктор.

— Але й не святими угодниками Божими. Де війна, там… війна! Ти сам знаєш.

Троян трохи виломився з партизанства, він був дерманець із Запоріжжя, а тому, святкуючи, зробив запас — кварту на душу, а до того, як благав Терешко у своїй «молитві», — «пудів десять», але не свинки, а справжньої свині і ціла телиця лягли «під ялинкою». Був, розуміється, і дідух, і кутя, і молодиці, і дівчата. І вдарили гопака під розтяжну Клима — одинокого гармоніста… А коли йому вказували на інших партизанів, як вони справляють, він тільки відповідав:

— То вони з нашої чудової Галиції… Святі та Божі. Ми тут в іншій культурі квасились. Ми ведемо свою лінію від Байди, що на гаку в султана турецького за ребро почеплений висів.

І жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вікна бряжчали. Було дуже близько до часів Нечая, щось так, ніби ось воно було вчора. За столом возсідав Троян в шкуратянці наопашки, при револьвері, біля нього справа й зліва Царенко, Залізняк, Терешко, Булава, і інші, і інші, громадський магазей, обернений у залу, був набитий бійцями, як грибами. Навіть програму дали, виступали і солісти, і танцюристи, і з віршами виходили бригадні «віршопльоти». А реготали справді як чорти, аж бідні, небілені стіни магазея тріскали…

Перший день провів Троян, як кажуть, вдома, між своїми. Другий — поїхав на Запоріжжя до рідні, до жінки, до сина, до сусідів, де на нього чекали, мов на архиерея, повний стіл і мало не ціле Запоріжжя.

Правили свято у хаті дядька Михайла, що була найбільшою, під бляхою, з підлогою, з мальованими вікнами. І коли підняли першу чарку, то сам Михайло, що засідав на родинному троні, сказав промову, чого він ніколи не робив. Трохи тремтячим голосом він почав з того, що:

— Все-таки, як не кажіть і як воно тут у нас не тісно, а все-таки ми святкуємо це свято, я б сказав, перший раз в історії! Не дивуйтесь! Наша історія тут і далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам знає, які тільки часи не проходили понад нашими головами, але… Люди! За наших прадідів, дідів і батьків один тільки раз, одне тільки Різдво ми святкуємо самі, з собою і між собою. Це — сьогодні!

Мені ось молодий сусід підказує, що було у нас, либонь, і ще дещо… І вісімнадцятий рік! Знаю. І дев'ятнадцятий! Також знаю. І навіть двадцятий… Але, хлопці, ви тоді були ще в пелюшках,