Читати книгу - "На Західному фронті без змін"

що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:

— Гаразд.

Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. В нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка і доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.

Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.

Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваю себе дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.

— Ох, Альберте, — зітхаю я, — а пам'ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?

— I м'які крісла, — додає він.

Авжеж, і м'які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі; і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.

— Альберте! — Нараз згадую я, — А наші мішки з харчами!

Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив… на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.

От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки із смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.

Вранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.

— Боронь боже! — мимохіть вихоплюється в мене.

— Що сталося? — питає сестра.

Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.

— Ви не можете самі залізти? — занепокоєно питає сестра.

— Та ні, можу, — кажу я, вмиваючись потом, — тільки спершу зніміть простирадла.

— Навіщо?

Я відчуваю, що брудний, як свиня. I маю отуди лягати?

— Але ж я… — і не зважуюся казати далі.

— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене. — То нічого, ми її потім виперемо.

— Та ні… — кажу я, хвилюючись.

Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.

— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.

Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.

Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.

— У мене ж… — і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.

— Ну! Що там у вас?

— Воші! — вигукую я нарешті.

Сестра сміється:

— Нехай і вони трохи порозкошують.

Врешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.

Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.

За годину ми помічаємо, що вже їдемо.

Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:

— Альберте!

— Що?

— Ти знаєш, де тут убиральня?

— Здається, за дверима праворуч.

У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.

— Сто чортів! — вигукую я.

— Забився? — питає Кроп.

— Хіба ти не чув? — гарчу я. — Головою…

У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.

— Він упав з полиці…

Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.

— Температури у вас нема…

— Нема, — погоджуюсь я.

— Може, вам щось наснилося? — питає вона.

— Напевне, — відмагаюсь я.

Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.

Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь, зважився б сказати, в чому річ, але ця сестра ще зовсім молода. Їй щонайбільше двадцять п'ять років, тож ради немає, сказати їй я не можу.

Тоді на поміч мені приходить Альберт, йому нема чого соромитися, йдеться ж не про нього. Він гукає сестру і, коли вона нахиляється до нього, каже їй:

— Сестро, йому треба…

Однак Альберт теж не знає, як висловитися, щоб було цілком пристойно. На фронті поміж нами це визначалося одним-єдиним словом, але тут, у присутності такої дами… Та нараз Альбертові пригадуються шкільні часи, і він бадьоро додає:

— Йому треба надвір.

— А, он що, — каже сестра. — Але ж нащо йому для цього злазити з полиці, — з загіпсованою ногою. Що ж саме вам треба? — звертається вона до мене.

Це нове запитання лякає мене на смерть, бо я не маю найменшого уявлення, який термін тут треба вжити. Сестра приходить мені на допомогу.

— За великим чи за малим?

От ганьба! Я впріваю, наче мавпа, і розгублено кажу:

— Ну, тільки за малим…

Урешті все обійшлось. Мені дають пляшку, а за кілька годин й інші поранені роблять те ж саме. На ранок ми вже всі призвичаїлись і, не соромлячись, просимо те, що нам треба.

Поїзд іде повільно. Іноді він зупиняється, і тоді з вагонів виносять померлих. Зупиняється він часто.

В Альберта температура. Я почуваюся непогано, біль можна терпіти, але куди гірше те, що під гіпсом, мабуть, завелися воші. Нога страшенно свербить, а почухати її нема як.

Цілісінькі дні ми куняємо. За вікнами тихо пропливають різні краєвиди. На третю ніч ми прибуваємо в Гербесталь. Я дізнався від сестри, що на наступній станції Альберта висадять, бо він температурить.

— А куди йде поїзд? — питаю я.

— До Кельна.