Читати книгу - "Дорогою ціною"

наших на виноградники! Хай нам роблять, що знають!.. А тепер розходьмося. А каса! а каса!1

Збурена, зелектризована власними похвалками юрма невгавала. З розпалених облич, з гнівливих поглядів, палких рухів помітно було роздратування та завзяття.

Не раджу, — обізвався блідий, зрушений Тихович. — не раджу робити, бо як не послухаєте моєї доброї ради, то послухаєте закону, котрий вас не помилує…

Закон! знов закон! Вони, як черепахи шкаралущею захищаються тим законом, але молдуванський кулак дасть собі раду і з тою шкаралущею!

Вмить до стола прудкою ходою підійшов Замфір. Його обличчя було скривлене, очі палали диким огнем. Він поклав руку на папери, що лежали на столі, і нахилився до Тиховича так, що той почув тепло від його лиця.

Домнуле доктор, — сказав він, — коли ви добра людина, забирайте з собою свої закони та їдьте звідси мерщій, щоб ми про вас і не чули! — І з тими словами він

— почав згортати зі стола папери на одну купу.

Тихович не знав уже, як покласти кінець тій прикрій сцені, коли враз почув, що в юрмі починає притихати, а серед нарізних покликів молдуван співучий голос пана писаря бере гору над затихаючою бурею.

— І що ви робите, і що ви чините, голови нерозумні! Ех ви! Правдиві кап-ді-бой, — гамував пан писар. — Сам цар, сам «імперат» прислав їх сюди, а вони колотнечу роблять, немов їм «закуції» московської забаглося!..

Замфір відступив від стола і в дверях стрівся з паном писарем, одягненим на цей раз у свої чудові ясні галанці. Пан писар ще здалеку робив руками такі рухи, наче на мигах прохав вибачення за брак чемності у тої неосвіченої мужви.

Тихович сердечно подякував свому рятівникові.

За кілька хвилин молдувани розійшлися, а пан писар у вишуканих фразах оповістив Тиховичеві, що від недавнього часу помічає у вині «щось», що конче повинно бути філоксерою. Пан писар, боячись за своє життя, ладен навіть покинути вживання того шкідливого, зараженого хворобою трунку, скоро «доктор» знайде це небезпечним.

А коли Тихович заспокоїв його, зраділий пан писар попрощався, лишаючи Тиховича на самоті з невеселими думками про недавно минулі пригоди.

III

НА РОБОТІ

По неспокійній ночі Тихович разом зі сходом сонця зірвався на рівні ноги. Клопоти робочого дня вернули йому енергію, втрачену під впливом вчорайших пригод. Треба було загадати робітникам лагодитись на роботу, ще раз поглянути на план виноградників, послати збудити Савченка: лікар in spe любив довго поспати. Бензинка з бляшаним чайником, що служив замість самовара, сичала вже на столі, а Тихович, вмиваючись, умовлявся з низеньким, бородатим циганом, котрий, покірливо схиливши набік голову та називаючи себе чомусь греком, прохався на роботу. Тихович звелів йому захопити з собою лопату та ніж — і зраділий циган метнувсь додому по струмент. За кілька хвилин надійшли Рудик з заспаним Савченком, і всі троє взялись до снідання. Тихович нашвидку їв яйця, запиваючи їх каламутним чаєм. Час не стояв, було вже щось по п'ятій. Вибігши на подвір'я та запевнившись, що робітники вже готові, струменти розібрані, гасу для дезинфекції в коновці доволі — Тихович ознаймив, що можна вирушати. Але зараз за ворітьми показалося, що Рудик забув лупу, а Тихович — нотатник із планами, і всі мусили затриматися, аж поки робітник не приніс те й друге. Врешті рушили.

Ранок був чудовий. В долині, над Прутом, стояв ще синій туман, але небо було ясне, прозоре, в повітрі віяла прохолода, а сонце весело осміхалось до яро-зелених акацій, жовтих комишевих тинів, прибитої росою дороги.

Спочатку все було спокійно. Але дедалі Тихович помічав, що жінки, котрі стрівались з ними, йдучи по воду, кидали на них ворожі погляди, відвертались та плювали. Деякі з-за воріт показували кулаки, посилаючи наздогін невиразні лайки. Дітвора вибігала з хатів і з криком: «Доктор, що псує виноградники! Доктор!» — підцькову- вала на них собак та шпурляла грудками. Кілька грудок пролетіло межи Тиховичем і Савченком. Собаки обпали робітників, сікалися до ніг та піднімали страшенний галас на ціле село. Тихович насилу стримував роздратованих робітників, не бажаючи бути свідком якоїсь ще прикрішої сцени. Тільки оден «грек» йшов спокійно, зі схиленою набік головою, з обличчям святого, що здався на ласку божу, і, здавалось, цілком не приймав на свій рахунок епітету «фараон», який припинала йому свавольна дітвора.

йшли так з півгодини. Аж ось скінчились очеретяні тини, лишилась ззаду остання хата над глинищем, і наша «філоксерна партія» опинилась у долині. Вогкість у повітрі, специфічний дух болота та аеру1 давали знати про близькість річки. Вузький, глибокий Прут блиснув врешті з-за прибережних верб, а попід горами зазеленів розкішний килим виноградників.

Вступили у перший з краю виноградник. Буйна листва кущів синіла під рясною росою, дихала ще нічною прохолодою. Тихович розставив робітників, загадав, які кущі обдивлятися, і покликав цигана. Не виймаючи люльки з зубів, циган підбіг, з покорою схиляючи набік голову,

— Копай отут під кущем, — навчав його Тихович, — не так, ширше треба… Тепер киркою обтруси з землі тоненькі корінці, обріж їх ножем та подай мені… Отак… а тепер копай з другого боку. Та гляди мені, обережно, щоб куща не підтяти…

Циган порається під кущем, незручними рухами обтрушуючи з нього росу, а Тихович пильно обдивляється кожний корінець, підсуваючи інколи під побільшуюче скло.

Грубе виноградне коріння обросло корінцями та тоненькими мочками, як бородою. Циган обтинає їх кривим косором і подає Тиховичеві.

Багато ж тих корінців — страх як багато. Оден, два, три… десять, ціла жменя, ціла купа… Тоненькі, брунатні, вони переходять з-під куща в Тиховичеві руки, а з рук падають на землю, як нікому не потрібні трупи.

Робота цілком захоплює Тиховича: він нічого не чує, нічого не бачить, опріч тих корінців, таких однакових, одноманітних, мертвих… Зерно піску, приліплене до кореня, блисне часом перед очима, налякана мурашка, мов божевільна, заметушиться, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеться крізь пальці і впаде на розкопану землю… Але корінці чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога…

Загортай землю! — командує Тихович циганом, що пахкає люлькою під кущем. — А тепер уважай: відлічи по рядку сім кущів, а восьмий розкопуй так, як цей… Штій? (Знаєш?)

Штів, домнуле…

Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запинають йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці… Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком…

Зігнуті в'язи починають трохи боліти, натужений зір