Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

душі зростав все більше. Раптом несподівано оголосили: «Маєнфельд». Дівчинка схопилася, те саме зробив і Себастян, якого оголошення теж застало зненацька. Ось лакей та дівчинка вже стоять на пероні, коло них валіза, а потяг, посвистуючи, гуркотить колесами далі, в долину. Себастян із сумом спостерігав за останнім вагоном, аж поки той не зник із виду. Йому набагато приємніше було б і далі їхати собі у вагоні, де відчував себе набагато безпечніше, аніж у цій, як він вважав, напівдикій країні. Лакей крутив головою, розглянувся довкола, намагаючись вибрати найбезпечнішу дорогу, яка б привела його прямісінько в Дьорфлі. Недалеко від невеликої будівлі вокзалу стояв маленький віз-драбиняк, в якого була запряжена сухоребра конячка. Здоровуцький візник саме вантажив на воза великі лантухи, які згрузили з потяга. Себастян наважився підійти до нього і запитав про найбезпечнішу дорогу до Дьорфлі.

— У нас усі дороги безпечні, — буркнув здоровило у відповідь.

Себастян поміняв тактику і запитав про найкращу дорогу до вищезгаданого села, по якій можна було б іти з великою валізою і не впасти в якусь ущелину. Чолов’яга змірив валізу поглядом, подумав хвилю, а потім заявив, що візьме її на воза, бо на його думку, вона зовсім не важка. Йому по дорозі, він саме в Дьорфлі і їде. Себастян теж висловив пару думок, тож зрештою обидва дійшли згоди, що на возі поїде дитина з валізою. А в Дьорфлі хтось відведе її на полонину.

— На полонину з села я сама дійти можу, я знаю дорогу, — втрутилася в розмову Гайді, яка уважно слідкувала за перемовинами.

У Себастяна камінь із серця впав, коли зрозумів, що у нього є можливість не лізти в гори. Лакей відкликав Гайді вбік і непомітно передав їй важкий згорток та листа. Себастян шепотів, що цей згорток — це господарів подарунок дідусеві. Але його треба сховати на самий низ кошичка, під булочки для бабусі. А ще треба пильнувати, щоб з подарунком для дідуся нічого не трапилося, не загубити його часом, або десь не забути. Коли щось таке трапиться з його подарунком, пан Зеземанн розізлиться страшенно і надалі на все життя таким злим і залишиться, нехай мамзелька має то на увазі.

— Ні, я його не загублю, — запевнила мала і запхала листа разом зі згортком на самий спід кошика.

Отож валізу завантажили на воза, після чого Себастян, підхопивши Гайді під пахви посадив її на лаву, яка правила за сидіння в драбиняку, подав їй на прощання руку та, корчачи різноманітні гримаси й жестикулюючи, — ще раз нагадав, щоб вона берегла вміст кошика як зіницю ока. Нагадував на мигах, бо візник був зовсім близько, а лакей усвідомлював, що за наказом господаря він відповідає за дитину і має допровадити її до самого дому. Та ось їздовий видерся на воза, всівся біля Гайді, і конячка потягла воза вгору. Радий, що не треба робити небезпечної подорожі, Себастян всівся на лаві коло вокзалу: чекати на зворотній потяг.

Їздовий, який підібрав Гайді на вокзалі, був пекарем з Дьорфлі. Він віз додому лантухи з борошном. Особисто він ніколи Гайді не бачив, але, як і кожен із мешканців сільця, багато разів чув про дитину, що жила у Вуя з полонини. Крім того він свого часу був знайомим із покійними татом і мамою дівчинки. Отож пекар знав, що везе на своєму возі дівчинку, про яку багато в селі говорили. Він дивувався, що мала знову повернулася додому, тому, аби задовольнити свою цікавість, розпочав із нею розмову.

— Стривай, та ти ж та дівчинка, яка жила на полонині у Вуя, егеж?

— Ага.

— І шо, так тобі нездало[10] було, що мусила-сь назад вертатися домів?

— Та нє, мені в місті зле не було, не кожен може похвалитися таким життям, як у Франкфурті.

— То чого назад вертаєш?

— Бо мені господар, пан Зеземанн, дозволив, а інакше я б ніколи не вернулася.

— Ге? Та чого ж ти з такого добра йдеш, коли тобі дозволяють? Не ліпше було б там лишатися, де краще жити?

— Мені найліпше в дідуся на полонині! Вдома мені у стократ ліпше, аніж деінде!

— Ага, як вернешся до того добра, по-інакшому заспіваєш, — буркнув пекар. — Мене тільки одне дивує, — продовжив, балакаючи сам до себе, — вона вже собі знає, як воно на цьому світі є, ото дивина, га?

Візник почав насвистувати і не казав вже більше нічого. Гайді розглядалася, і її помалу охоплювало збудження: ось дерева на узбіччі, а он там, на горизонті, височіють зубчаті шпилі Фалкніса й ніби давні друзі вітаються з нею. Гайді привіталася у відповідь. Чим вище піднімалися, тим більше зростало очікування. Нараз їй захотілося зістрибнути з воза та чимдуж побігти, щоб якнайскоріше потрапити нагору. Але вона притамувала це бажання, хоча в душі у неї вирувала буря. Ось віз в’їхав у Дьорфлі, дзвін на церкві пробив п’яту годину. За якусь мить драбиняка обступив натовп з цікавих дітлахів та жіночок. Підійшло ще пару сусідів, бо валіза та дитина викликали зацікавленість усіх жителів сільця. Кожен хотів знати, звідки вони, куди прямують та, зрештою, кому належать. Коли пекар зняв дівчинку з воза, вона похапцем подякувала: «Дякую, дідусь забере валізу» і хотіла швиденько побігти на полонину, але пробитися через натовп було просто неможливо: люди тісно обступили її з усіх боків і кожен питався про щось своє. Перелякана Гайді почала пробиратися через юрму і люди, бачачи перестрах на її обличчі, мимоволі розступалися, даючи їй дорогу. Вони перемовлялися, бач, яка налякана, щось її там добряче перестрашило. Нараз усі пригадали, яким злючим зробився Вуй із полонини за цей рік: нікому й слова не скаже, не вітається. Як гляне на зустрічного — ніби вбити хоче. Мала би дитина куди подітися, не бігла би в це зміїне кубло. Але тут у розмову втрутився пекар,