Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

Марін Ле Пен здобула правничу освіту й почала приватно практикувати, але 1998 року очолила юридичний департамент «Національного фронту». Була обрана регіональним радником[325] Hop—Па-де-Кале, виснаженого колишнього гірничодобувного регіону, де панували соціалісти та комуністи. Марін Ле Пен — висока, гарна блондинка з командним тоном і швидким розумом. Вона успадкувала від батька жорсткість і готовність вступати в протистояння і потім давати відсіч нещадній критиці. Вона також поділяє батьків ревний французький націоналізм (назвала свою найстаршу доньку на честь Жанни д’Арк) і його неприйняття іммігрантів, які, на її переконання, кидають виклик французьким цінностям і культурі. Однак Марін Ле Пен — із зовсім іншого покоління політиків, відмінного від покоління її батька та багатьох старших прибічників «Національного фронту».

Марін Ле Пен двічі розлучена, підтримує право на аборти та спокійно ставиться до геїв. Вона не успадкувала від свого батька антисемітизму чи симпатії до режиму Віші й колоніальної Франції. 2000 року вона стала президентом Generations Le Pen («Покоління Ле Пен»), молодіжного об’єднання, місією якого, зокрема, було змінити репутацію родини та партії. Одна з груп у його складі — «Національне коло французів єврейського походження» (National Circle of Jewish Frenchman).

У своїй автобіографії Марін Ле Пен звинуватила ліві організації із захисту прав людини, такі як SOS Racisme, у демонізації «Національного фронту», але визнала, що партія також сприяла формуванню своєї репутації, продовжуючи «провокувати дискусії», що «підсилювали карикатурність»[326] організації. Вона не вказала на свого батька, але саме його погляди мала на увазі. 2008 року Марін Ле Пен публічно розірвала з ним стосунки[327], коли він в інтерв’ю одному з французьких журналів знову назвав нацистські газові камери «деталлю». «Я не поділяю таке бачення цих подій», — сказала Марін Ле Пен журналу. Також вона критикувала коментарі Ґолніша щодо газових камер[328].

На виборах голови «Національного фронту» 2011 року Марін Ле Пен перемогла Ґолніша (з перевагою два до одного серед членів) — і завдяки імені, і завдяки поглядам. Але щойно офіційно обійнявши пост голови партії та ставши планованим кандидатом у президенти на виборах 2012 року, вона почала дедемонізовувати (dediabolisation) «Національний фронт» та перетворювати його з правої секти на «таку саму партію, як решта»[329]. Марін Ле Пен змінила позицію партії в трьох основних аспектах.

Антисемітизм і підтримка режиму Віші. Невдовзі після отримання поста президента «Національного фронту» вона засудила «те, що відбувалося в [концентраційних] таборах як апогей варварства» і дала зрозуміти, що антисемітів і расистів у партії не вітають[330]. Вона заборонила участь скінгедів і будь-яких людей у польовій військовій формі в першому марші «Національного фронту». У циркулярі «Національного фронту» йшлося: «Марін Ле Пен попередила, що будь-що подібне до „скінгедів“ у будь-якому вигляді чи формі буде виключатися всіма можливими засобами»[331]. Вона також почала схвально згадувати Шарля де Голля, якого зневажали її батько та його покоління прихильників режиму Віші. Марін Ле Пен знову засудила свого батька за антисемітські випади і, зрештою, виключила його з партії[332] в серпні 2015 року.

Іммігранти та іслам. Марін Ле Пен не менш пристрасно, ніж її батько, таврувала атаки ісламістів і пов’язувала їх зі слабкою, за її твердженням, імміграційною політикою Франції. Після того як французький мусульманин алжирського походження, який радикалізувався в Афганістані в березні 2012 року, убив сімох людей у Тулузі, Марін Ле Пен прокоментувала: «Скільки Мохаммедів Мера[333] щодня прибувають до Франції на човнах чи літаках, наповнених іммігрантами? Скільки Мохаммедів Мера серед неасимільованих дітей?»[334] Але вона намагалася розмежувати свої слова та заяви «Національного фронту» в минулому. Марін Ле Пен наполягала, що не проти мусульман чи мусульманських іммігрантів, але проти тих, хто порушує французькі принципи laïcité (секуляризму), нав’язуючи свою релігію, чи як політику, чи як культурну практику в громадському просторі. «У Франції ми часто говоримо, що США — мультикультурне суспільство, але це не так. Воно мультиетнічне, але з однією єдиною культурою. Я не кажу, що ніхто не має приїздити до нашої країни. Навпаки, у старі часи іммігранти приїжджали до Франції та вливалися в неї. Вони приймали французьку мову й традиції. Тоді як зараз у Франції засновуються цілі громади, що керуються власними законами й звичаями», — пояснила вона в інтерв’ю 2011 року[335].

Економічний націоналізм. Найбільші нововведення Марін Ле Пен запровадила в економічній політиці. На неї вплинула робота в регіональній раді в регіоні, виснаженому деіндустріалізацією. Тамтешні мешканці з робітничого класу відчували, що основні партії з Парижа їх покинули. Її погляди також сформувалися під впливом радника, якого вона найняла для управління кампанією 2012 року. 2009 року вона познайомилася з 30-річним Флоріаном Філіппо, випускником супер-елітної Національної школи управління (École nationale d’administration[336]). (Її випускниками були Валері Жискар д’Естен, Жак Ширакта Франсуа Олланд). 2002 року Філіппо був палким прихильником Жана-П’єра Шевенмана, засновника французької Соціалістичної партії (1969). 1983 року Шевенман пішов із уряду Міттерана у відставку через кардинальну зміну політики, а також виступав проти Масстрихтського договору та євро. 2002 року за підтримки Філіппо він балотувався на пост президента як кандидат від