Читати книгу - "Промінь"

свою дошку для серфінгу…

— Але я потім стала на неї, коли настав час, коли мені захотілося…

— От-от! А наші батьки виросли у світі, де «захотілося» — не аргумент. Вони — продукти жорстокої конкуренції, Лізо, серед мільйонів людей їх добирали не за красиві очі, а тому що вони були найкращі. І ми, якщо хочемо, щоб наші діти були гідні своєї місії, — ми повинні щось міняти в їхньому житті, та й у нашому теж.

Ліза уважніше на нього подивилася: так, він хвилювався. Але вірив, що знайшов вихід. Заради добра дітей, звісно. Для успіху експедиції.

— Ми самі створюємо свій світ. Дітям потрібна співпраця, підтримка й розуміння, вільне розкриття здібностей…

— Це Маріїні слова, — Ілля мстиво всміхнувся, і Ліза зрозуміла, що він не забув її фрази, сказаної колись у запалі. — Її голос звучить у твоїй голові!

Ліза зрозуміла: точно. Вона повторила фразу наставниці дослівно, бо давно була впевнена, що вийшла з тіні Марії.

Ілля рішуче розвивав успіх:

— Не вийде заплющити очі! Ми повинні використовувати досвід людства. Ми і є людство, іншого не існує! Розвиток — продукт конкуренції, немає конкуренції — немає розвитку! Це наша відповідальність, за місію, за дітей, за ідеали наших батьків…

— Чому ти раптом вирішив порівняти наші тести з їхніми результатами?

— Я не пам’ятаю. Яка різниця?

– Ідею щодо конкуренції подав Промінь?

– Ідея спала на думку незалежно кільком людям — усім, хто володіє інформацією. Ми повинні зібратися й обговорити. Розробити, крок за кроком, програму дорослішання для наших дітей… надіюся, ще не пізно.

* * *

— Промінь, відповідай.

— Так, Лізо.

— Тебе тривожить, що наші батьки були розумніші?

— Мене ніщо не тривожить, Лізо. Я працюю, виконую місію, як і ти. Утім, ти людина, а я тільки штучний інтелект. Вирішувати квантам, ти ж знаєш.

Ліза пройшлася по кімнаті від стіни до стіни. Формулювання питань до Променя: був такий коротенький курс у п’ятому класі. Прикладний, без теорії, інакше довелося б аналізувати принцип роботи штучного інтелекту…

— Промінь, хто подав тобі ідею, що стимулювати конкуренцію — найкращий шлях для розвитку?

— Ніхто. Це природний висновок на основі наявної інформації.

— Ні, — буркнула Ліза собі під ніс. — Той, хто подав тобі ідею — член екіпажу?

— Природний висновок на основі наявної інформації.

— Ти говорив коли-небудь з кимось, хто не є членом екіпажу?

Крихітна пауза.

— У мене немає такої технічної можливості.

— Увімкни музику.

Список треків для відтворення не змінювався в неї роками. Ту пісню, що зараз з’явилася в динаміках, порадив їй Ґреґ. Це було… коли ж це було? Скільки років минуло?

— Я зрозуміла, що мене тривожить, — сказала вона вголос.

— Що?

— Мовчи, Промінь, я говорю не з тобою…

Чуттєвий жіночий голос співав, проймаючи до кісток, так, що мороз ішов по спині. Співачка залишилася на Землі — вмерла — але продовжує співати тут і зараз, і десь іще, бо те, що існувало один раз, не може зникнути.

— Я спостерігаю інформаційні… явища, яких не можу пояснити раціонально, — уголос сказала Ліза. — І я точно знаю, коли це почалося…

Виклик по відеозв’язку. Кругле окате личко на екрані, чорні розпатлані кучері:

— Розкажи мені казку на ніч.

— Адаме, попроси Променя почитати тобі книжку.

— У книжках не про це. Не про мене. Розкажи мені казку, Лізо.

— Добре, — вона зітхнула. — На одному кораблі жив собі хлопчик…

ДЕНИС

«Я спостерігаю інформаційні… явища, яких не можу пояснити раціонально. І я точно знаю, коли це почалося…»

Денис одірвав очі од смартфона. Подивився на голографічну картинку над столом — космічний корабель серед зірок. Відчув, як ворушиться волосся на потилиці.

Колосальний, неосяжний простір, і загублений у темряві осколок людства. І там, усередині, страшенно самотня людина, самотня навіть серед своїх. З інтуїцією, як цей космос. Вона відчуває присутність чужої волі на «Промені». Вона шукатиме… а що, як знайде? Їх, чотирьох у закритому котеджі… Змоделює у своїй уяві світ, де ці четверо борються за місце в рейтингу…

Чи це неможливо?

Марго відсторонено дивилася в простір. Вона не снідала, спізнилася. Денис, Еллі й Славік провели неприємні півгодини, сперечаючись, звинувачуючи одне одного й торгуючись, хто перший піде до Марго. Вона з’явилася сама о пів на одинадцяту, мовчки сіла за стіл і за цілий ранок не промовила ні слова.

— Я згодував їм готовий сенс, — самовдоволено говорив Славік. — З долоні, як телятам. Конкуренція — це життя, це розвиток, людина любить перемагати, їй потрібне місце в ієрархії. Але це не о-останній хід, ви побачите, що ми зробимо завтра…

— Осмисленість — сорок сім, — неголосно сказав Денис. — Тебе це не насторожує?

— Ні, бо це стратегія. Вона запрацює не одразу, але коли запрацює — ви побачите, д-діти, що буде з їхньою осмисленістю. Вона підніметься, як лайно в сільському нужнику після пачки дріжджів.

Еллі з тривогою подивилася на Дениса. Той ледь помітно кивнув: чекаємо. Еллі відвернулася, безгучно вилаялася, щось швидко обмірковуючи.

Денис раптом подумав, що в разі, якщо Славікові раптом пощастить, то Еллі цілком може полізти й до нього в ліжко. Він струснув головою, відповідаючи на власні думки: Еллі не боїться ризику, але повинні ж бути залишки самоповаги, вона ж не шльондра, зрештою… чи шльондра?!

— А що буде завтра? — хрипко запитала Марго.

Славік таємниче осміхнувся:

— Ходімо, розповім тобі.

— Чесно?!

Славік, усміхаючись, устав і рушив до дверей, обернувся, поманив Марго пальцем, і та пішла за ним, як прив’язана.