Читати книгу - "Жінка в пісках"

кухня, вогнище посеред долівки, лампа, розпалена піч, дірява паперова перегородка між кімнатами, закіптюжена стеля; кухня, справний і зіпсований годинник, справний і зіпсований радіоприймач; кухня, розпалена піч... І серед цього стоієнові монети, домашня худоба, діти, статева жага, боргові зобов’язання, перелюбство, курильниці, фотографії на згадку... Страхітливо одноманітне повторення... Навіть якби воно було таким же потрібним для життя, як биття серця, то все ж незаперечно, що саме биття серця не може замінити собою життя.

Швидше лягай!.. Та ні, нічого страшного, то була звичайна ворона... Жаль, так і не вдалося йому спіймати ворону й зробити з неї опудало. Та байдуже! Татуювання, орденів і медалей прагнуть лише у снах, в які не вірять.

Нарешті чоловік опинився начебто на околиці села. Тепер дорога пролягала гребенем дюни, і поле зору перед ним розширилося — ліворуч показалося море. Вітер приносив терпкий запах прибою, а у вухах ніби завивала залізна дзига. Кінець намотаного на шию рушника лопотів і бив по щоках. Тьмаве море вкрилося ніби зморщеною, як кожушок на кип’яченому молоці, алюмінієвою плівкою. Сонце, придавлене схожими на жабуриння хмарами, здавалось, вередувало, мов дитина, й не хотіло пірнати під воду. На обрії видніли нерухомі чорні цятки — тіні човнів, відстань до яких і розміри було важко визначити.

Попереду, аж до самого мису, тяглись, одна за одною, як хвилі, невисокі дюни. Може, там його підстерігає небезпека? Занепокоєний чоловік оглянувся — на щастя, пожежну вишку заступав горб. Трохи випроставшись на правому схилі, він запримітив перекошену, загрузлу в пісок хижку, а коло неї, з навітряного боку, заглибину, наче видовбану ложкою.

Кращого сховку й не знайти... Поверхня піску гладка, як середина мушлі, ніде жодного людського сліду... А що сталося з його власними слідами?.. Чоловік повернувся назад по своїх слідах, але метрів через тридцять вони повністю зникли... Навіть коло ніг швидко міняли свій вигляд... Виходить, пощастило, що видався вітряний день.

Коли чоловік збирався обходити хижку, з неї виповзло щось чорне. Здоровезний, як порося, рудий пес. Цур тобі, забирайся геть!.. Однак собацюра й не ворухнувся, а дивився пильно на чоловіка. Одне його вухо було розірване, в маленьких очицях проглядала, ворожість. Його ніс засмикався. Невже хоче гавкати?.. Нехай тільки спробує!.. Чоловік стиснув рукою ножиці, що лежали в кишені... Як розтулить пащу, він йому голову розчерепить!.. Звір мовчав. Може, це дикий пес?.. Витерта, тьмяна шерсть. Вся морда в струпах — мабуть, наслідок якоїсь нашкірної хвороби... Кажуть, треба берегтися того пса, який не гавкає... Хай йому біс, якби при ньому були якісь харчі!.. Зрештою, він забув не тільки харчі, але й ціаністий калій. Та нічого страшного, навряд чи жінка здогадається, де його сховано... Чоловік легенько свиснув і простягнув руку, намагаючись вивідати, що собака збирається робити. У відповідь той вишкірив свої жовті, обліплені піском зуби... Невже гострить їх на нього?.. Яка товста шия! От би порішити його одним ударом!..

Раптом пес відвернувся й, опустивши голову, подибав спокійно геть. Певно, злякався. «Є ще в мене сила духу, якщо самим поглядом я поборов собаку»,— подумав чоловік. Сповз у заглибину і ліг, зіпершися спиною на схил. Відразу стало легше дихати — мабуть, тому, що опинився в затишку. Похитуючись од вітру, собака зник у піщаній хмарі. Якщо звірина обрала собі цю хижку, то це означає, що сюди люди не потикаються... Поки собака не доніс на нього в правління артілі, йому ніщо не загрожує. Хоч обливався потом, почувався досить добре. Яка тиша!.. Наче лежав під шаром желатину... Тримав у руках бомбу з годинниковим механізмом, що могла з хвилини на хвилину вибухнути, але вона хвилювала його не більше, ніж цокання звичайного будильника... В такому випадку «Стрічка Мебіуса» негайно почав би аналізувати становище й сказав би:

— Чуєш, друже, ти намагаєшся полегшити біль тим, що перетворюєш засіб на мету.

— Маєш рацію! — Він легко з ним погодився б.— Але чи слід завжди розділяти мету і засіб?.. Чи не доцільніше вдаватися до цього тільки в разі потреби?..

— Ні, так не годиться! Адже не можна прожити час вертикально! Кожен знає, що така штука, як час, тече горизонтально.

— А все-таки що сталося б, якби хтось спробував прожити його по вертикалі?

— Не сумніваюсь, що він обернувся б на мумію!

Підсміюючись, чоловік заходився роззуватись. Справді, час тече горизонтально. Не можна було далі терпіти. В черевиках було повно піску, змішаного з потом. Зняв також шкарпетки, випрямив пальці й виставив на вітер. Гм, чого це так смердить у звіриному лігві?.. От було б чудово, якби звірі пахли, як квіти!.. Ой, та це ж тхнуть його ноги... Після такого здогаду чоловік відчув раптом дивне зворушення. Одного разу хтось казав йому, що нема на світі нічого смачнішого за сірку із власного вуха, навіть найкращий сир не йде з нею у порівняння... Може, це перебільшення, але можна мати задоволення й від багатьох інших речей, наприклад, нюхати запах своїх гнилих зубів...

Вхід у темну хижку був засипаний до половини піском. Невже це залишки старої криниці? Немає нічого дивного, що над нею, щоб захистити від піску, збудували будиночок. Хоча не віриться, що в такому місці било джерело... Чоловік спробував заглянути досередини — цього разу запахло тільки псиною. Тваринячий запах сильніший від філософії. Здається, якийсь соціаліст казав йому, що любить душу корейців, але не зносить їхнього запаху... Ну гаразд, якщо час тече горизонтально, то було б добре, якби показав, наскільки швидко він може текти... Надія і побоювання... відчуття свободи і неспокій... Такі подразнення найнестерпніші. Чоловік прикрив обличчя рушником і ліг горілиць. У ніс йому вдарив тепер