Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

а значило те, що вбивати своїх козаки не хотіли. Деморалізував козацькі когорти і пущений ляхами поголос, що хан зрадив козакам, бо примушений був іти із ними за наказом дивана та Баш-ханум, що Хмельницький кинув армію і втік з-під Берестечка до Гелени. Ці чутки, як і відсутність гетьмана, зробили більше шкоди, аніж майже вже переможене польське військо.

Допомогло козацькому лихові і благородне намагання Філона Джалалія порятувати становище, що в погоді із Богуном, Дорошенком, Пушкарем, Сірком та Глухом оголосив себе наказним гетьманом. Та причина викликала підозру до нього, як до татарина-покруча за походженням, і справжній шал у рядовичів. Недарма кажуть, що біда приходить у парі. Ой недарма!..

Напіврозбиті польські лави від тих вістей, а головне — від згоди короля виплатити ханові ясак дворічної заборгованості та дозволити по можності взяти ясир його стотисячній орді по путі додому, ожвавилися. Затримка гетьмана ханом їх окрилила. Зауваживши розлад у козацькому війську, татари пішли навальніше на спантеличені козацькі редути. Рятуючи становище, Богун оголосив себе наказним, і хоч у безпосереднім бою таки підняв козаків на захист, їх перевага була вже втрачена.

Відбиваючись від шаленого наступу ляхів і на ходу переладновуючи козацькі лави, Богун почав, забачивши Сіркові начиняння стогобіч болота, мостити із усього, що тільки було під руками,— навіть із сідел! — переправу-гатку для відступу свого війська. Отут іще раз поцінували чільці Сірка, бо той не лише себе рятував, спішно давав усім поміч, а найпаче Богунові в заплавнім болоті. Він наказав від імені гетьмана всім гармашам безугавно палити по ворожих когортах з валів і горба, котити, нести та тягти всій решті повози, дараби, берлини, вужаки, драбини, дерева, майно, одяг, сіно і навіть трупи коней та мостити переправу-гатку навстріч Богуновій виправі.

Густі козацькі ядра, каміння, стріли нищили, стримували та розладиовували основні сили королівсько-шляхетських когорт у наступі, та чимало ляхів таки пробилося в козацьку заболотну гущу, в якій козаки шаблилися і кололися ощирливо списами, потроху відступаючи в багнисту хлюпанину болота, не даючи змоги палити туди ядрами своїм гарматам...

Ті греблі-гатки із сідел, кожухів, жупанів, коців, кінських трупів таки допомогли переправі нацейбіч болота значній частині козацьких полків, щоправда добре потрощеній. Допомогла і звитяга тих кількох козацьких сотень, що доброхітно підставили себе муром, даючи можливість порятуватися знесиленим і спанікованим. Та сотня героїчно і невідступно билася до останнього козака — навіть на колінах, коли не мали уже сили захищати себе стоячи... Сам король, бачачи те, вийшов наперед і дарував їм життя, аби лиш скорилися. Та не стали коритися козаки.

На тім болоті, крім усього, був іще один вислід для обох сторін. Із зменшенням певності козаків у своїй перемозі росла певність ляхів, що їм ні тепер, ні в четвер не поневолити, не підгребти під свій чобіт України, бо козаки радше воліють вмерти, аніж здатися ворогові на милість...

Козацькі полки, хай і пошарпані, були переправлені, і армія захисників краю порятувалася від кінцевого розгрому, хоч і втратила тисячі вбитих і покалічених рядовичів і сотні чільців.

У грозову проливну ніч, що нарешті настала, відійшли від шанців польські війська, а розпорошені козаки, схоронивши та помолившись за полеглих, знову об'єднались під орудою Богуна, відступали й боронилися в путі, робили вилазки, які скубли і бентежили ляхів.

Не дочекавшись Хмельницького, спішно відійшли, рятуючи гетьманське майно, клейноди, регалії та скарб, Виговський, Мужиловський, обозний Лисовець. Правилися вони до Вчорайшого і Паволочі під охороною Джалалієвих козаків.

Отоді й вияснилося, чому відійшли від болота ляхи. До Богуна і Тимоша, що перебував при його полку, повернувся із Буковини зі своїм загоном Давид Носач. То він налякав своєю появою польське військо і допоміг переправі, хоч і не відав про неї Та, крім радості, привіз Носач і чимало смутку, бо оповів про втрати Костки Наперського і свої, про взяття ординцями в ясир без боронного люду в містах і селах Поділля.

Особливо болісну новину привіз Носач Тимошеві Хмелеві. Князь Лупу, за намовою придворного чунтула і джупана Бараша та на вимогу Розандиної сестри княгині-гетьманші Радзивіллихи, не вважає більше Тимошеві заручини з донькою Розандою чинними і дійсними, бо гетьман Хмельницький не скористався в своїй гордині поміччю малолітнього монарха-хондкара Авджі-Мисливця Магомета Четвертого і його матері Баш-ханум, русинки-султанші. Хоч Туреччина вже восьмий рік воює за Кріт, вона б зуміла стати частиною своєї незчисленної сухопутної армії яничарів на пихатого короля польського... І як не тяжко сприйняв Тиміш оту новину, та докори тестя Лупу він поділяв повністю.

Пливла, котилася, сунулась услід за козаками майже вся західна поспольна Русинія, лишаючи позад себе пожежища, поодинці і з батовами, з повозами, візками, сумами-торбами і бесагами, з вервечками дітей та старих. Бо все дуже і здатне йшло у загони повстанців, не на жарт лякаючи всіх крамолою... Світилися літні теплі, аж казкові ночі не місяцем-срібловидом і не зорями-опалами Чумацького Шляху, а пожежами по обезлюднених просторах.

Поспішали на схід і магнати, вимагаючи від свого наказного козацького гетьмана Забузького наступу і знищення ребелітантів, продовжували битися з полками Небаби під Лоєвим озброєні до зубів Радзивілл і Гальський і таки наблизилися в кінці липня до оточеного зусібіч повстанцями Києва.

Не відлежувався в тій скруті на пуховиках і острогозький полковник Іван Дикий-Дзиковський. Перевдягнувшись у полотняну сирову одіж, потай правив зі своєї дідизни Чернігівщини понад дві тисячі багатодітних родин викітців-утікачів, щоб поселити їх на облюбованій ним Слобідській Україні, по правій Подонщині, над річками Білою і Айдаром, де вже зажили і розрослися із отаких же втікачів цілі селища: Білолуцьке, Старобільське, Усердське.

Загроза Києву і його святим місцям змусила й митрополита Сильвестра Косова та архімандрита Печерського Йосипа Тризну вийти з процесією назустріч Радзивіллу й просити в нього милості, тим паче що сунув на Київ, вішаючи, топлячи і палячи усіх і вся сам коронний гетьман Миколай Потоцький; пробивався крізь суцільні решета повстанців у Любарі, Паволоці, аж поки не відшукав свій