Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

виникнення південного фронту Українські Національні Збори могли б висловитися за вихід зі складу Радянського Союзу, і якщо б це спричинило збройний конфлікт з Москвою, то за умови підтримки з боку коаліції українці також були б здатні на повстання»[242].

Інформація про висунуті українцями умови 23 липня була передана представниками будапештської бази зв’язку до Лондона, де вже на той час після капітуляції Франції знаходилася польська емігрантська влада. Водночас з бази зв’язку звернулися до уряду з проханням негайно дати інструкцію щодо того, якою має бути офіційна відповідь СЗБ у Львові на пропозиції української сторони.

Незважаючи на поміркованість вимог українців, після поразки Франції і переорієнтації Лондона на союз із Москвою ані польська сторона не бажала брати на себе жодних зобов’язань, ані тим більше британська виступати гарантом польських обіцянок. Дотеперішні прагнення Департаменту політичної розвідки Великобританії примирити обидві сторони та залучити українців на бік союзників незабаром будуть спрямовані на досягнення такого порозуміння між урядом В. Сікорського та Кремлем[243].

Через це в тому ж таки липні місяці 1940 р. від генерала К. Соснковського на ім’я «Громадянина Раконя» (Головного коменданта СЗБ генерала С. Ровецького) надійшла до Варшави вже згадувана інструкція № 5, у якій вказувалося на те, що вирішення українського питання в політичній площині належить винятково до компетенції польського уряду і що всі спроби дійти в цьому питанні якогось порозуміння, які, можливо, робитимуться з українського боку, слід обмежити лише до прийняття від українців відповідних заяв без надання їм будь-якої політичної, а тим більше військової інформації з польського боку. Відомості про всі подібні спроби негайно мали бути передані до уряду[244].

29 вересня 1940 р. цю інструкцію генерал С. Ровецький передав до виконання польським підпільникам на радянській території[245]. Зберігаючи актуальність до часу нападу Німеччини на СРСР, вона позбавляла українські і польські підпільні організації ґрунту для налагодження взаємокорисного співробітництва.

Одна з останніх інструкцій щодо ставлення до українських організацій у разі початку німецько-радянської війни, передана польським командуванням 13 червня 1941 р. за посередництвом стамбульської бази зв’язку на радянську територію, вкотре залишала питання про вирішення української справи у компетенції винятково емігрантського уряду[246].

Таким чином, завершуючи висвітлення питання про державотворчу діяльність ОУН у сфері національних відносин і зокрема, у сфері цих відносин з польським народом, акцентуємо увагу на кількох моментах. По-перше, незаперечним є те, що головним у ній було визнання права українського і польського народів на самовизначення та розбудову незалежних самостійних держав. До того ж політична програма ОУН передбачала побудову шляхом національної революції «соборної» Української держави, а це означало повернення від Польщі в державні кордони майбутньої повоєнної України принаймні Східної Галичини й Волині та значне послаблення польського впливу на цих територіях.

Якщо інші українські політичні сили були й згодні на якийсь компроміс у цьому питанні, скажімо, на відкладення вирішення справи територіальної суперечки з поляками на пізніший час, то українські націоналісти намагалися досягнути своїх програмних цілей, відкидаючи будь-які сепаратні домовленості. І варто підкреслити, що в українській державотворчій і суспільно-політичній думці часів війни стосовно польського питання домінуючою виявилася саме позиція ОУН бандерівської фракції. ОУН(Б) стала єдиною силою, що перейшла до практичного втілення в життя своїх програмних цілей шляхом доконаних фактів, формуючи підстави української державності по стороні Німеччини.

По-друге, незважаючи на непримиримість підходів української і польської сторін до вирішення територіальної суперечки, як в українських військово-політичних колах, зокрема в таборі ОУН, так і в польському національно-визвольному підпіллі було чимало діячів, які прагнули до налагодження співпраці та створення в перспективі єдиного фронту боротьби. Через безліч вищевикладених причин ці намагання виявилися безпідставними.

Після невдалої спроби відновити українську державність у 1941 р. обидві фракції ОУН — бандерівці і мельниківці — часто корегуватимуть свою тактику стосовно Польщі і поляків, проте їхня стратегія в цьому питанні залишатиметься незмінною. У конкретних воєнних умовах реальна повстанська діяльність українських партизанських загонів, підпорядкованих ОУН(Б), нерідко відходитиме від проголошених у програмних документах гасел.

4. Антирадянське підпілля в Західній Україні і НКВС

Несприятливий для Польщі перебіг подій вересневої воєнної кампанії 1939 р. призвів до її швидкої поразки і територіального поділу Німеччиною та СРСР. На приєднаних до Радянського Союзу територіях Східної Галичини та Волині опинилося чимало польських офіцерів, відомих громадсько-політичних діячів, які залишили Центральну Польщу, аби уникнути арештів з боку німців. Місцева польська людність відчувала себе пригніченою і дуже боляче переживала поразку. Утім більшість поляків сподівалася на те, що вже навесні наступного року західні союзники Польщі здобудуть перемогу над Німеччиною і їхню країну буде звільнено. На їхнє переконання, Червона армія також мала повернутися туди, звідки прийшла. Тому польське населення поставилося до радянської влади стримано. Воно вважало, що наявний стан речей тимчасовий і не може бути тривалим[247].

Уже в перші дні після завершення воєнної кампанії поляки розпочали у Львові та інших західноукраїнських містах і місцевостях підпільну діяльність. Проте через характер дій радянського військово-політичного керівництва на приєднаних землях умови її проведення виявилися непростими. Набутий поляками раніше і в зовсім інших умовах досвід створення військових підпільних організацій зараз виявився цілком непридатним. Колишні методи конспіративної