Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

залежав авторитет їх влади. Тому кошові прагнули вирішувати судові справи відкрито й відповідно до уявлень товариства про добро і справедливість. Поряд із застосуванням у разі потреби жорстоких покарань вони нерідко схиляли сторони до примирення та «полюбовного» вирішення суперечок всередині січової громади.

Рішення кошового отамана було безапеляційним, і якщо воно задовольняло сторони, зазначав А. О. Скальковський, прощання їх із кошовим дихало братерською приязністю і нагадувало прощання гостей із хазяїном. Але в разі відкритого незадоволення рішенням з боку засудженого чи відповідача або при більшій його провині прощання набувало іншого характеру. Кошовий грізно командував: «Сторожа, київ!», і коли з’являлися «киї», вельможний оголошував винному: «Ну лягай, братику! Ось ми тебе провчимо, як-то по правді робити й панів шанувати!» І як 50 чи 100 київ дадуть, кошовий крикне: «Годі!» Після цього кошовий вдруге зачитував йому рішення й питав, чи чує він. Якщо обвинувачений або відповідач визнавав свою провину, кошовий мовив йому напослідок: «Ну, вставай з Богом та шануйся, а що тебе вибили, то здорово зноси: то що б ти не дуже мудрував, не упрямився»[259].

Кожний кошовий щорічно, 1 січня, під час виборів військової старшини мав звітувати раді про всі свої вчинки й дії, що стосувалися Війська Запорізького, і якщо під час звітування кошового відкривався який-небудь злочин проти Війська, неправильне судове рішення, незаконний вчинок, то кошового могли навіть стратити. Відомо, що один з перших козацьких ватажків Предслав Ландскоронський був страчений за «намір привести козаків до строгої покори». В 1739 р. під час Хотинського походу російської армії за аналогічною підозрою був страчений кошовий Яков Тукало[260].

Водночас навіть після наказу російського уряду від 13 березня 1749 р., яким заборонялося кошовим отаманам виносити смертні вироки, ця заборона була проігнорована і в наступні десятиліття кошові отамани зберігали свої судові повноваження в повному обсязі[261].

Специфічною судовою інституцією був суд Похідного Коша в паланках. А. О. Скальковський стверджував: «Бувало, що кошовий разом з військовим суддею і писарем об’їздив паланки і дорогою творив суд і розправу, встановлював усілякі порядки, а його рішення та постанови записувалися в “похідний” журнал»[262]. Зокрема, в журналі можна знайти протоколи судового розгляду багатьох цивільних справ, які стосувалися стягнення боргів, дотримання угод та давності володіння. Після запису відповідного рішення майже завжди містилося донесення паланки або військового осавула, що наказ Коша виконано[263].

З часом у правовому житті Запорізької Січі утвердилося поняття «суд Коша», яке охоплювало суд військової ради, суд кошового і суд Похідного Коша. Цілком імовірно, що до цього розряду належав і суд курінної ради (сходки) через його загальну природу «малої військової ради». Рішення (вироки) усіх цих судів вважалися остаточними й вступали у силу відразу після їх проголошення.

Не до кінця з’ясованим є питання про місце в судоустрої Запорізької Січі суду військового судді. Судові повноваження військового судді, принаймні на перших порах, мали несамостійний характер. Його рішення не вважалися остаточними та підлягали затвердженню кошовим отаманом. Проте з середини XVIII ст. військовий суддя дедалі частіше виступав як самостійна судова інстанція для справ, що розглядалися паланковими полковниками та курінними отаманами. Якщо сторони були задоволені рішенням або вироком у справі — вона вважалася вирішеною остаточно. В разі незгоди з рішенням або вироком військового судді сторони відсилалися до суду кошового отамана, де справа вирішувалася остаточно[264]. На рішення військового судді, як стверджував Д. І. Яворницький, можна було подавати апеляції також до військової ради[265].

Військовий суддя вважався другою за значенням особою після кошового отамана, обирався на військовій раді з простого товариства і виконував роль не лише судді, а й хранителя правової традиції та принципів правового ладу січового товариства. Водночас він, як і кошовий отаман, вважався «рівним серед рівних», не мав окремого житла і мав харчуватися разом з козаками свого куреня. Зовнішньою ознакою влади військового судді була велика срібна печатка та «комишина» або «суддівська тростина», яку інколи ще називали «суддівською ліскою». Підписував суддя документи так: «…суддя войськовой Микола Тимофеев з товариством».

Важливу роль у діяльності згаданих вище судів відігравали так звані старики — старі, заслужені козаки, які в минулому обіймали виборні посади кошових, курінних отаманів, військових суддів, полковників тощо й користувалися повагою й авторитетом серед козаків. Вони залучалися до розгляду судових справ як знавці і охоронці козацьких звичаїв[266]. «Старики» формально не мали прав і привілеїв, які б давали змогу впливати на зміст судових рішень. Але їхня думка в багатьох випадках впливала на прийняття рішення козацьким загалом.

Інтегрованість судової влади в загальну військово-адміністративну організацію Запорізької Січі зумовила участь у судочинстві ще ряду представників військової старшини і військових служителів. Зокрема, О. І. Рігельман зазначав, що певними судовими повноваженнями, окрім кошового отамана та військового судді, були наділені курінні отамани, осавули, а також пушкар, писар, довбиш та литаврщик, але якими саме, автор не конкретизував[267].

Д. І. Яворницький відзначав, що посадовою особою, причетною до процесу судочинства, був військовий писар, який записував та зачитував судові вироки на військових радах, сповіщав про рішення і вироки козацьких судів, особливо в разі, коли заінтересовані особи перебували у віддалених паланках