Читати книгу - "Українське письменство"

І не встроєні були, Но Харкові легше стало, Бо щасливо там жили: Рибу по морях ловили, Бога у церквах молили, Щоб Господь вмилостивлявсь; Табуни, отари ходять, Череди скотини бродять, — Наш Харко аж засміявсь.

Далі знову продовжується оповідання Харкове і на цей раз доходить до зруйнування Січі. Чутка про Харка досягає імгеретинської цариці Ганни (Дідона «Енеїди»), але тут на порозі роману Харко — Ганна поема обривається. Спланована дуже широко, вона розгортається поволі, обростає непотрібними деталями, погрожує стати «поэмой песен в двадцать пять».

Друга риса травестійного стилю, яку повинен був і якої не зміг стерти Кухаренко, це численні описи гулянок та пияцтва, нудні й розтягнені, позбавлені колоритності «Енеїди»:

Випили вони по чарці, Трохи згодом по другій; З'іли м'яса по ковбатці, Як ось гульк — іде Сергій Сват, за ним кума і сваха; Шурин Дорош, Клим, Домаха, Пимен, Васька і Улас; «Будьте-здрастуйте», — сказали. Та й і хліб на стіл поклали. «Дякуєм! сідайте в нас» і т. д. і т. д.

Сцена частування розтягається на цілих десять строф, домішуючи в історичну поему чужі щодо тону і непотрібні для неї побутово-описові елементи. І це на протязі всіх 7 розділів. У результаті трудно зрозуміти, що саме являє собою «Харко». Для бурлеску в ньому занадто багато історії, імен і подій, які трактуються поважно, не без патріотичного часом захоплення (коли авторові хочеться посміятися, для чого заходжуватись коло таких важких речей, додержуватись такого широкого, складного і штучного плану?). Для історичної поеми в ньому занадто побутових, по-бурлескному освітлених сцен, занадто горілки і пияцтва. І що то за історична поема, з якої вигнано, витравлено все суто історичне, де в одно обличчя зливаються два різні століття, де панує цілковитий непорядок в іменах і дійових особах, де твориться недвозначне насильство над історією?

Поетичний хист у Кухаренка невеликий. Це одразу видко з його кострубатого, тяжкого на ходу вірша, з невиразності героїв, засмічення поеми зайвими іменами, зайвими деталями. Але Кухаренкова спроба пристосувати травестійну форму до поважного сюжету не вдалася не тільки через брак або недостатність його таланту: головне значення мала тут різка невідповідність між історично-патріотичним змістом і травестійною, для інших предметів утвореною формою. Нове вино вимагало і нових міхів.

IV
Драматична література 20—30-х рр. Байкарі: Гулак-Артемовський, Боровиковський, Білецький-Носенко, Гребінка. Сентиментальна повість; Квітка-Основ’яненко. Повісті Квітчині: «Маруся», «Щира любов». Загальний характер раннього українського письменства § 1. Драматична література 20—30-х рр.