Читати книгу - "Українське письменство"

російську армію, що розв’язала довгу польсько-українську зваду. В гекзаметрах поеми багацько вульґарних форм, грубих фразеологічних зворотів: «хвабрий», «муниця» (амуніція), «страженіе», «шкадрон» (ескадрон), «Явропа», «м’яса чортмає зверху», «дав дуба», «ніг до стогаспида мали» і т. п.

Ще нижче стоять твори анонімні, з якими ми вступаємо в царину літератури суто обивательської. В цих творах немає ні історичних картин, у позичену рамку вправлених, ні на свій лад перероблених народних повір’їв: приїзд губернатора або архієрея, смерть місцевого нотабля, якийсь губернський, а то й повітовий скандал — такий їх зміст. Важкий, незграбний, насичений провінціалізмами вірш, повний ремінісценцій з Котляревського, — така їх форма. От одна з цих поем. Оповідає вона про смерть генерала Завадовського, «палача Кавказа», що, командуючи Кубанською пограничною лінією, руйнував аули горців. Безоглядний кар’єрист і свого роду «свободний мислитель», генерал Завадовський, мабуть, глибоко обурив своїми думками і поводженням провінціальне сумління, і воно помстилось на нім леґендою. У хвилину смерті до генерала являється «владика Тартара» і забирає його з собою, як запеклого і непокаяного грішника. Поему написано двома мовами. Священик, що приходить сповідати Завадовського, Демон і сам автор поеми користуються російською мовою; Завадовський же, як «закоренелый малоросс», усі свої добродушно цинічні репліки подає по-українськи, приправляючи їх приказками і порівняннями. І навіть, коли демонські слуги тягнуть його до пекла, прощається з цим світом і маєтками українською фразою:

Ой, братики, пропав я з вами, Прощай, Платонівка, прощай!..

«Вовкулака» Олександрова, «Жабомишодраківка» Копитька, анонімні «Последние минуты Завадовского» — все це різні точки на похилій площі, якою пішла котляревщина в період нових літературних настроїв, в добу по смерті Котляревського. Але тоді ж, у 40-х рр., зроблено було й спробу піднести травестію на ступінь цілком поважного літературного жанру. Спроба ця належить, як довів І. М. Стешенко, Якову Кухаренкові, отаманові Кубанського війська, наслідувачеві Котляревського і приятелеві Шевченка († 1862). Її назва — «Харко, запорозький кошовий». Її завдання — змалювати початок Кубанського війська і перші кроки української колонізації на Кубані — прихід запорожців та втікачів-селян зі старої України.

На цю думку навів Кухаренка його кубанський патріотизм (всі його твори прославляють Кубань і кубанців), а зразок для Харкової постаті дав йому Котляревський своєю характеристикою Енея, тільки не бурлаки, не «парубка моторного, удатного на всеє зле», яким Еней являється в перших частинах, а кошового, розважного ватажка козацького, що «умом і храбрістю своєю»

В опрічнеє попав число (V, 36),

що один за всю свою ватагу одповідає і за думами не спить цілі ночі (VI, 31). Цей Еней справді нагадує відомі нам постаті основоположників нового козацтва, і проф. Дашкевич цілком слушно підкреслює його історичність: «Эней и его спутники — это как бы казачество, бродившее по свету после разрушения Сечи». Що в Котляревського сталося само собою і то не зразу, те Кухаренко ставить перед собою свідомо, як певну літературну задачу. Він хоче дати поетичну обробку справжньої історії Кубанського війська. Але це завдання вимагало од нього — розірвати з усіма засобами травестійного письма, дати історичну поему такого типу, як Пушкін у своїй «Полтаві». На такий крок у Кухаренка не стало сміливості. По-перше, він зберіг псевдокласичний план травестійної поеми, в більшій мірі навіть як сам Котляревський. Свого героя він показує нам на середині його повного пригод шляху, in mediis rebus; ми бачимо Харка, що блукає в нетрях, у невідомій стороні, і скаржиться на долю, аж поки не потрапляє в яму, викопану на вовків. З вовками він сидить там цілу ніч, а вранці другого дня його визволяють звідти звіролови, що приходять по здобич. Такий зміст 1-ї пісні. У дальших піснях дається експозиція: Харко, подібно до Енея у Верґілієвій поемі, в довгій промові оповідає своїм господарям свою попередню історію, як став він запорозьким кошовим, які робив походи, як боровся з полонофільством городової старшини. В цій довгій і плутаній, повній анахронізмів оповісті, де згадуються, як сучасники, всі помітні історичні діячі двох століть — XVII і XVIII (польський король Владислав, Катерина II, Виговський, Конєцпольський і Калнишевський з Глобою), зорієнтуватися дуже нелегко. Та автора, видно, і не обходить повна історична точність. Його Виговський, Чаплинський та ін. — то постаті схематичні, що позначають собою різні політичні програми, популярні серед козацької старшини. В кінці IV розділу Харкове оповідання перериває господиня дому, що дала захист кошовому в «країні імгеретин»; вона веде його в пущу, купає в багні, бо так заповідала їй мати Харкова, колишня її приятелька, показує йому в чарівному люстрі славну долю Кубанського війська:

Слобідок було хоть мало