Читати книгу - "раКУРС"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мене дехто не зрозумів, — сказала вона. — Думають, що в мене немає серця, але не знають, як мені важко було зробити такий крок. Материнські почуття волали: «Не смій! Не відпускай! Ти собі не пробачиш, якщо з ним щось трапиться!» — а з іншого боку в слухавці крик-розпач матерів, які за містом сидять із малюками під обстрілами й у відчаї просять їх урятувати. «Заберіть наших дітей, нас уже не треба! Урятуйте їх!» — благала одна жінка, і я зрозуміла, що не пробачу собі ніколи, якщо не допоможу вивезти малюків, що їхні відчай і приреченість у голосі будуть переслідувати мене до скону. Ти мене розумієш?
Я її розуміла й розповіла про себе та моїх дітей.
ЄвгенСергій запросив мене з Юрком у гості до нього.
— Мати обіцяла чимось пригостити, а батька немає вдома, — сказав він нам.
Сергій мешкав разом із батьками у двокімнатній квартирі майже в центрі міста.
— Тут шумно, але я з покоління «дітей асфальту», тут народився й виріс, тому життя в тиші навіть не уявляю, — пояснив Сергій, коли ми піднімалися в його квартиру на третьому поверсі.
Його мати, миловидна жінка, проста вчителька початкових класів, зустріла нас привітно. Посеред вітальні вже був розкладений великий стіл. Жінка накрила його світлою скатертиною, заметушилася, сервіруючи стіл. Я запропонував допомогу, але вона відмовилася.
— Я вас запросила, тож ви мої гості! — сказала вона.
Ми їли справжній домашній борщ, із квасолею, червоним буряком і молодою капустою.
— Хлопчики, вибачайте, але борщ без м’яса, — якось винувато промовила вона.
Вибачатись їй не було за що. Ми справді скучили за домашніми стравами, і тарілка смачнющого борщу дала мені відчуття чогось рідного, домашнього й давно забутого. Ми їли салат зі свіжих овочів та зелені вприкуску зі шматочками солоного сала з проріззю.
— Мамо, де ти дістала такий скарб? — запитав її Сергій.
— Не важливо де, — сказала вона, — головне, щоб вам сподобалося.
Нам подобалося все, що було на столі: і сало, і салати, і справжній домашній компот з абрикосами, і рогалики, які жінка сама спекла. У якусь мить мені здалося, що я потрапив у минуле, коли мама вдома чекала мене з роботи чи навчання, а потім частувала смачними стравами. І зараз було все так, як колись у мене вдома. Неймовірна туга за Первомайкою, мамою, Любою, за нашими степами огорнула мене, і це помітила Сергієва мати. Вона почала жваво говорити з нами про те, що зараз їм усім нелегко, але незабаром настане затишшя, і вони зможуть повернутися до спокійного, мирного життя.
— Ті, хто не повірили у щасливе майбутнє нашої молодої республіки, виїхали, — говорила жінка. — Повтікали зрадники й ненависники російської мови, залишилися наші захисники й ті, хто не змозі взяти до рук зброю. У нашої республіки прекрасне майбутнє, я впевнена в цьому! І нехай частина викладачів вишів виїхала звідси, але ж вірні своїй землі лишилися! Щойно настане мир, запрацюють і виші, і школи, і дитячі садки. У нас не буде злодіїв і крадіїв при владі, ми маємо шахти й заводи, які відновлять роботу, і кошти підуть на розвиток республіки, а не в кишені можновладців. І ось тоді повернуться ті родини, що тимчасово виїхали в Росію, і будуть зеленіти від заздрості ті, хто не повірив у нас. Чи не так, хлопчики?
Ми погодилися з нею, бо чи стали б на захист республіки, у яку не вірили б? Чи ми не тому воюємо, щоб жити краще?
Жінка пішла до сусідки нібито в справах, але ми розуміли, що вона хоче нас залишити наодинці. Сергій увімкнув музику, ми дивилися його фотоальбоми, де він маленький, потім — школярик. Він показав нам свою бібліотеку й колекцію відеофільмів.
— Може, щось подивимось? — спитав він.
Ми відмовилися, бо хотілося живого спілкування. Я не так часто бачився з Юрком, тож кожна наша зустріч була маленьким святом. Про що б ми не починали розмови, увесь час поверталися до балачок про службу. Я розповів їм про перше неприємне знайомство з Козирем.
— Справа не в його нахабності, — сказав я. — Серед наших також трапляються різні командири, і святих серед них не буває. Мене вразило те, що він, російський офіцер, мав бути з нами іншим. Його зверхнє ставлення до ополченців як до чогось низького й не гідного навіть маленької поваги просто обурює! Ми пішли добровільно захищати свою землю, нас ніхто не примушував, і якщо ти вирішив справді нам допомогти, то допомагай, а не принижуй! Хіба ми варті такого?
Сергій зазначив, що такі випадки приниження ополченців уже не поодинокі.
— Ми чекали на них, радо зустріли, я б сказав, навіть гостинно, — сказав Сергій. — У наших бійців, особливо командирів, ще мало досвіду ведення бойових дій, тож допомога, порада росіян була б нам підмогою. Ні, не такого ставлення до себе ми чекали! Згоден, Женю, з тобою на сто відсотків!
— І не тільки прості ополченці невдоволені російськими
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.