Читати книгу - "Куми та кумки. Анекдоти давні і сучасні"

– Кумо, наша сусідка страшенно балакуча. Такого наговорила мені, що я аж захрипла…

Забігла кума до куми, а ж та вовну пряде.

– Кумцю, як ви цю вовну прядете?

– Отак і пряду, або що?

– А я ото вовну ще на вівці бачу, то вже спати хочу.

Зустрілися дві куми. Десь близько трьох годин у хаті говорили, а потім ще годину біля воріт стояли. Одна прийшла додому, а чоловік і питає:

– Про що ти так довго з кумою говорила?

Жінка думала-думала:

– Їй-бо, забула.

– А що ж вона тобі казала?

– Щось торохкотіла, а що – дідько її розбере.

– Ой, кумо, які лихі люди: як напалося на мене все село – ледве-ледве одгризлася.

Хоч і пізній час, а кум сидить у кума в гостях, веселиться. Аж тут господар відхиляє штору і дивиться у вікно.

– Що ви, куме, бачите в таку темінь?

– Я точно знаю, що в Івана сьогодні теж гості були, але ось дивлюся: в його хаті вже давно не світиться.

Якось у п’ятницю до куми в гості кум прийшов.

– Куме, може будете їсти, – питає вона.

– А що в тебе є?

– Та борщ є… А в неділю і вареники були…

– Ой, кумочко, які у вас дрова: повну піч наклали, і всі горять, та ще й як жарко. А в мене такі кляті, що одним-одне полінце покладу, та й те не горить.

– Кумонько, як ваші нові сусіди?

– Нестерпні.

– Чому? Галасливі?

– Навпаки, так тихо говорять, що нічого підслухати не можна, хай їм грець!

– Чого, кумо, така невиспана?

– Я цілу ніч не могла склепити повіки. До дванадцятої годині ночі сусіди сварились за стінкою, і я чула кожне слово.

– Але ж ви могли потім заснути!

– Я чекала весь час, може, вони знов почнуть!

– Кумо, я повернула вам лійку, що позичала того тижня?

– Ні, не повернула.

– Що ж робити? Я знову хотіла позичити її у вас.

– Куме, а це правда, що ваш півень дуже лінивий?

– Не те слово! Уявіть собі: коли вранці ваш півень починає кукурікати, мій одне око розплющить, кивне схвально голово і продовжує спати далі.

Приходить кум до кума, а той, пригощаючи його, поставив перед ним миску меду. Іван узяв ложку і став той мед уминати. Кум дивився-дивився та й каже:

– Їж, куме, з хлібом, бо буде серце боліти.

– У кого – у тебе?

– Кумонько, а чи ваш коли б’є вас?

– Ніколи, кумонько, бо таки немає часу. Як робить, то немає часу, а як п’є, то я його б’ю.

– Е, куме, постарів уже ваш пес, ледве ноги волочить і хвіст опустив.

– Е, ні, куме, коли б ще ви так гавкали, як мій пес.

– Куме, їдете до моря з дружиною?

– Ні, з тещею.

– Як то?!

– Теща сказала вчора: «Хочу побачити море, а там і вмирати можна».

Кум через тин гукає до кума:

– Чи мені ввижається, чи то справді так, але наче у вас по городу кабан бігає на протезі?

– А ви що, куме, хотіли, щоб я заради двох тарілок холодцю усього кабана колов?

Два куми трохи підпили, вийшли в садок і розмовляють. Раптом кум каже:

– Дивись, злодій лізе через вікно до твоєї хати!

– Тихо! Тихо! – відповідає кум.

– Нехай лізе, жінка подумає, що то я. Ох, і буде йому! Не полізе він більше красти.

Кум:

– Кумасю, то ваш чоловік помер?

– Помер, кумцю, помер, вчора поховала.

– Та чи гадаєте, кумасю, віддаватися?

– Ой, куме, якось не випадає про те скоро думати. Прийдіть краще ввечері.