Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— От чортяка! Самому тепер доведеться! — Пішов до коня свого. — А все одно валізи мої будуть! Нікуди не дінуться! Мої! Чекай Париж отамана Куделіна! — сичав крізь зуби збуджений від переляку отаман.

А дід внизу кукурудзу все чистив. Коли підлетів кажан і сів йому на плече. Заторохтів щось на вухо. Зупинився старий, слухав неприємне щось, бо скривився. Схопив чавунок, куди кидав кукурудзу, вивалив початки на підлогу, подивився. У чавунку з’явилися зображення хатки, яку Чет шаблею посік, за те що Дубківського ковтнула. Заскрипів старий зубами, потім махнув рукою. Кажан полетів нагору, до бабці.

Куделін вже з хутора виїхав, метрів триста проїхав, думав, як далі бути. Коли вітер задув пилюкою прямо в очі, затулив отаман їх, потім відкрив, а перед ним бабуся стоїть. Аж здригнувся Куделін з переляку.

— А ти тут звідки?

— Дідусь до себе просить, — сказала стара.

— До себе? — Куделін посміхнувся і нагнав коня до хутора. Коли прискакав, стара вже там була.

— Швидка ти, бабусю, — здивувався отаман.

— Лізь, — сказала стара, коли до печі привела. Знову поліз отаман. Полетів, гепнувся, покотився, підхопився і вклонився старому, який кукурудзу чистив.

— Ну як, дідусю, згоден?

— Що хочеш?

— Дай мені чорних вершників, — попросив Куделін.

Старий всміхнувся.

— Ніхто, окрім них, у цій справі не допоможе, — пояснив отаман. — Бо стріляють втікачі занадто добре. Без чорних вершників ну ніяк. — Куделін ще нижче вклонився до старого. — Тільки ти мені оберіг дай, а то хто чорних вершників просто так побачить, той збожеволіє. Даси?

Старий кивнув головою. І чистив свою кукурудзу далі. Нігті в нього гостренькі були, наче кігті. Чи як ножі. Легко дерли соковите листя.

— Дякую тобі, дідусю, дякую! — Куделін вже на колінах був, уклонився перед старим і руку б поцілував, але не дав той своєї руки. Поплазував отаман до сходів, потім побіг нагору задоволений.

— Мої будуть валізи! Мої! Тремти, Париж! — шепотів гарячкувато і реготав перекотисто.

Чет, Міра та Дубківський, між тим, їхали полем. Почало сутеніти.

— Будемо ночувати у степу? — спитала Міра у Чета. Той знизав плечима.

— Поїсти б, — сказав Дубківський. — Зранку ані крихти у роті.

— Зате сам у роті побував, — засміялася Міра.

— Добре хоч хатка не жувала, а ковтнула, — теж засміявся Дубківський. — Он дивіться, наче вогники попереду. Хутір якийсь? Поїхали!

— Стій, — наказав Чет, став вдивлятися. Дійсно, попереду вогники якісь були. Наче хутір.

— Що таке? Купимо поїсти, поспимо по-людськи. Їдьмо! — квапився Дубківський.

— Ти ще не напився? — спитав Чет, про щось міркуючи.

— До чого тут це? — образився Дубківський. — Кожен міг у таку халепу потрапити. Просто пити тоді хотілося.

— А зараз їсти, — сказала Міра, яка теж підозріло придивлялася до вогників.

Зупинилися, замислилися.

— Ну добре, подивимося, сказав Чет і поїхали до вогників.

Попереду був дійсно хутір. Справжній, не такий, як ото хижа хатинка серед поля. Тут і садок, і сараї, і город. Непогано жили люди. Он і собака з цепу рвався, гавкав, попереджав про гостей. Під’їхали, Чет постукав у ворота.

— Хто там? — швидко відгукнувся жіночий голос. Зовсім не наляканий, хоч вже ніч майже і часи он які.

— Хазяйко, пусти переночувати з дороги, — попросився Чет.

— Не пущу, — роздратовано відповіла жінка. — Їдьте собі далі!

— Хазяйко, заморилися ми, — сказала Міра і зітхнула.

— О, а ти, дівулю, що, з ними їдеш?

— З ними. Люди ми мирні та смиренні, шкоди не зробимо, пустіть переночувати, будь ласка, — загомоніла Міра голосом професійного старця.

— Ага, знаю я вас мирних! Ось тиждень тому приходили такі мирні, теличку забрали! А така ж теличка була вгодована! Вже б на наступний рік молоко давати почала! Оце такі мирні! „Не пущу я вас. Он там копиця сіна є перед двором, в ній і ночуйте! Тільки не паліть, а то і сіно спалите, і хату!

— А поїсти у вас є щось? — спитав Дубківський.

Та оце всі поїсти вимагають, наче воно мені з неба падає, тільки збирай! — невдоволено сказала жіночка.

— Ми заплатимо! — пообіцяв Дубківський.

— Нащо мені ваші папірці потрібні! — аж роздратувалася жінка. — Цигарки крутити?

— Золотом заплатимо! — запевнив Дубківський. Чет та Міра засуджуюче закивали головами, бо не треба ото про золото зайвий раз патякати.

— У вас золото є? — чутно було, що жіночка зацікавилася.

— Та трохи, — сотник вже і сам зрозумів, що зайве напатякав, то намагався виправитися. — То дасте поїсти?

— Та подивлюся зараз, що є.

Жінка зайшла до хати, гупнули двері. Чет перевірив копицю сіна, поштрикав її шаблею, щоб не було якихось сюрпризів. Дубківський зліз з коня.

— Хух, заморився. Зараз поїмо і спатки, — промовив він мрійливо.

— Чергувати треба, — нагадав Чет. — По черзі спатимо.

— Та що тут чергувати? Тут же нікого немає! — невдоволено сказав сотник.