Читати книгу - "Коханий волоцюга"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 63
Перейти на сторінку:
хтось обережно, але наполегливо стукав у двері. Ввімкнула світло, повільно пройшла коридором, подивилася у вічко. За дверима стояли двоє чоловіків. Вона їх знала: Марко і Тимофій, нерозлучні невдахи, вільні художники, а фактично безробітні, які час від часу отримують замовлення, підлатують боргові дірки і знову зависають у прострації. Відчинила двері.

— Ліно Георгіївно, ось…

Один з несподіваних гостей простягнув їй загорнуті у целофан гроші і блокнот.

Звісно ж, вона знала цей блокнот — Богдан завжди носив його при собі. Із блокнота випав якийсь аркушик. Тимофій підняв і мовчки подав їй. Це була вже трохи потерта сторінка зі старого столичного журналу. Чорно-біла колонка тексту і портрет у синій тональності: худюще дівча у простій синій сільській сукенці і капцях на босу ногу притискає до грудей величезний сніп волошок. Очі сині-сині і такі… ніби вона побачила щось, чого ще ніхто не бачив, і збирається підкорити світ. За худеньким плечем видніється краєчок хати з прогнутим дахом. Позаду — запилюжена дорога. Дорога… Звідки і куди?.. «Волошкова Василинка»… Богданова картина. І зарисовка про нього самого. Про перспективного художника, який ще має здивувати шанувальників українського малярства.

— Він що?..

— Його більш немає, — тихо сказав старший, Тимофій.

— За статистикою, на дорогах України гине п’ять тисяч людей щороку, — протарабанив молодший, Марко, а тоді схлипнув і співчутливо взяв її за руку. — Ми розуміємо, це вже нічого не змінить, але, може, ви хочете знати… Він не страждав.

— Він не страждав… — повторила машинально.

— Був уже без свідомості, коли машина розбилася. Інфаркт. Знаєте, у цьому віці багато чоловіків помирають від інфаркту. Ми їхали за ним, але нічого не могли зробити. Дуже вам співчуваємо, Ліно Георгіївно. Він вас так любив… Зараз мало хто так любить…

Хтось підхопив її на руки і поніс до вітальні. Вона ще відчула, як холодне синє полум’я обпекло її тіло, і провалилася у чорну безмовність.

Коли опритомніла, перше, що побачила, — волошкове світло прямо перед очима. Точно такого кольору була та старенька ситцева сукенка, в якій Богдан вперше побачив її, коли вона поверталася з поля. І навіть квіточки на синьому такі ж. В тій сукенці він і портрет її написав. Господи! Провела долонею по оксамитовій поверхні дивана, здригнулася і впала на неї обличчям. Вбирала в себе запах його тіла, що вже ледь вловлювався у блакитно-синій оббивці. Об вікно білими крильми билася віхола.

Осіннє танго

Червоний «бедрик» вткнувся у щось запилюженим капотом, глухо чмихнув і м’яко зупинився. Дмитро вийшов з машини, намацав біля вхідних дверей вимикач. Бліде світло сполохало сутінки, порозштовхувало їх по заставлених всіляким причандаллям кутках сарайчика, що слугував заодно й гаражем. Посеред сарайчика, під правим колесом автівки, лежало перекинуте синє пластикове відро, біля нього — розсипана картопля. Певно, Лінда збиралася занести до кухні і залишила. Повкидав бульбини у відро, поставив його біля відчиненої ляди погреба. Підігнав трохи далі двомісного польського «жучка», на лискучій спинці якого, як на крильцях бедрика, темніли кружальця — сліди від здертої фарби. Давно пора пофарбувати, але все не доходять руки. Ось запорає повністю город і вже тоді… Городу того — як кіт наплакав, всього шість соток, а клопоту на весь вересень вистачає.

Дістав з багажника дві важкі торбини з продуктами — тепер круп, макаронів та цукру на всю осінь вистачить. Зачинив дверцята машини, вимкнув світло.

— Ну, відпочивай, старенький трудоголіку!

Вийшов у двір, поцяткований кленовим листям. На деяких деревах осінь ще тільки-тільки почала квацяти вохрою зелені крони, а кленок уже й роздягнутися готовий. Крізь відчинені навстіж дерев’яні ворота у двір зазирає вузька піщана дорога, за нею їжачиться трохи поруділа стерня — влітку на полі, що добігає аж до приліску, колосилась пшениця. Лінди на дорозі вже немає. Хутко зачинив ворота на металеву защібку, підклав знизу, на місці стику двох половинок, цеглину і стежкою між пришерхлими кущами смородини й порічок попрямував до будинку.

Лінда й досі стояла перед вхідними дверима — перебирала ключі, що тихо подзенькували на брелоку. Невпевнено і якось аж провинно глянула на нього.

— Це… не ті ключі… Не до цих замків…

— Покажи-но. Авжеж, не ті. Ти, мабуть, старі, від міської квартири, з шухляди дістала. Я відчиню своїми.

— Старі? Як це — старі? Хіба… То це я без тебе сюди і не зайшла б? А якби тебе не було зі мною?

— Таке скажеш — якби… Якби росли в роті гриби… Це неможливо — я завжди з тобою. Де ж мені ще бути? А свої ключі ти, мабуть, на кухні залишила. Здається, я їх бачив на столі. Точно бачив. Зараз зайдемо і ти переконаєшся.

Він забрав від Лінди в’язку ключів, поклав до кишені, відчинив своїми двері і пропустив її вперед.

Вона зачепилася сірим мокасином за смугастий домотканий килимок у маленькому темному коридорчику, спіткнулася. Він кинув на підлогу торбини, підхопив її, пригорнув до грудей.

— Обережно! От всезнайка-поспішайка! Яка була, така й зосталася.

1 ... 45 46 47 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханий волоцюга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коханий волоцюга"