Читати книгу - "Повернутися дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вітьок, у тебе телефон є? Конче треба зателефонувати, — попросив Вадим. — Лише один короткий дзвінок!
— Ти що?! Зовсім здурів?! — обурився чоловік. — З тобою по-людськи, а ти…
— Що я такого сказав?
— Телефони прослуховуються, не можна! І нікого не проси — ніхто не дасть, до того ж усі здають мобільники охороні.
— І не можна пронести інший телефон?
— Можна, якщо хочеш розбирати завали або рити окопи під кулями. І це в кращому разі, — сказав Вітьок і посунув далі.
Вадим поїв каші, запив чаєм. Літр води розподілив на добу. Змочив кінчик футболки, протер обличчя та долоні, й на світлій тканині залишилися брудні розводи. Повернув посуд у «кормушку» і ліг. Тіло нило, але вперше за дні полону він почувався ліпше. Вадим подумав про те, що людина має здатність швидко призвичаюватися до будь-яких умов життя. Він лише четверту добу в камері, а вже навчився лягати на дошки так, щоб не дуже муляли. Ще треба наловчитися економити воду, щоб вистачало на добу. Вадим знав, що все стерпить, до всього звикне, аби лише з Настею було все гаразд. Ця надія додавала сил. А ще дуже шкода Левка. Звісно, він не пропаде, дасть собі раду, от тільки б дати йому звістку про себе.
«Треба зателефонувати Гримайлу, — подумав Вадим. — Він займається звільненням полонених». Його телефон він напровсяк запам’ятав, просив Настю дзвонити Сашкові, як щось трапиться. Чи запам’ятала вона його номер? Якщо так і з нею все гаразд, то вона сповістить Гримайла, а той уже зробить усе можливе, щоб їм допомогти.
Засинаючи, Вадим подумав, що прожитий день, попри все, приніс йому крихітну, нехай примарну, але надію, тож він зумів знайти в ньому щось позитивне.
Розділ 28Після оформлення угоди купівлі-продажу Богдана Стефанівна зібрала свої речі, подякувала сестрі та всім, хто її гостинно прийняв, і переїхала до нової оселі. Ганна зібрала їй кілька сумок з харчами «на перші дні», подарувала набір каструль. Не встигла жінка обдивитися будинок, як почали один за одним приїздити люди, з якими познайомилася у сестри, і ті, яких знала раніше. Кожен прагнув допомогти жінці, яку вони поміж себе часто називали «нашою переселенкою». Богдана Стефанівна, розчулена до сліз гостинністю малознайомих людей, заходилася смажити картоплю і готувати салат. Не встигла нічого зробити, як завітали для знайомства сусіди, і ніхто не прийшов із порожніми руками. Поки смажилася картопля, принесли великий стіл, застелили скатертиною, поставили лавки, а за півгодини стіл вгинався від наїдків та напоїв. Чого тільки не було: і сало, і хліб, і огірочки, і домашня ковбаска, і сири, і різноманітні салати на закуску до горілки. Недумано й негадано почалося святкування входин. Трохи розгублена від надмірної уваги і збентежена, Богдана Стефанівна зателефонувала сестрі і попросила її приїхати.
— Стільки гостей, що я сама не впораюся, — сказала.
Жінка погодилась і незабаром була в Розгірчому. За столом гостям найбільше хотілося дізнатися правду про події на Донбасі з перших вуст. Питань було море, бо люди на Прикарпатті насправді багато чого не розуміли з того, що відбувається на Сході. Богдана Стефанівна охоче розповідала, хоча багато спогадів були для неї болючими, про Іванку — ані слова, доля онуки — закрита тема. Жінки заговорили про юнаків, які воюють в АТО, згадали, кого знають, поплакали й пожурилися. За розмовами Богдана Стефанівна відволіклася від тривожних думок про доньку та онука, до яких уже другу добу не могла додзвонитися. Коли чоловіки пішли надвір перекурити, а жінки прибирали на столі, Богдана Стефанівна вийшла в іншу кімнату і знову набрала номер Насті та Геника, але безуспішно. У розпачі почала перебирати в пам’яті тих, хто міг би прояснити ситуацію. На думку спало подзвонити Валерію, колишньому чоловіку доньки. Не дуже хотілося з ним спілкуватися, але, можливо, він знає щось про Настю.
Валерій одразу замість привітання кинув:
— Що ви хотіли?
— Ти давно бачив Настю? — спитала жінка.
— Сто років не бачив і не хочу бачити, — відповів, але поцікавився: — Чому питаєте?
— З нею нема зв’язку.
— То у вас є новий зять, дзвоніть йому.
— І з ним нема зв’язку.
— А я тут до чого?
— А з Геником ти давно спілкувався?
— Не хочу чути про нього, а з Іванкою — нещодавно. Якщо вас цікавить, як у неї справи, то все добре. Є ще питання?
— Коли подзвонить Іванка, то передай, щоб мені зателефонувала, — попросила жінка, зрозумівши, що розмовляти з Валерієм — марна справа.
— Якщо захоче, сама подзвонить, — сказав чоловік і, не попрощавшись, відімкнувся.
До Богдани Стефанівни підійшла сестра та обійняла.
— Не журися, все буде добре, — мовила лагідно. — Твоє коріння тут, тож тобі буде легко ужитися із сусідами. Коли буде важко — допоможуть, на душі погано — розрадять. Головне, бути відкритою, бо люди це відчують.
— Знаю, Ганно, знаю, — зітхнула Богдана Стефанівна. — Не можу заспокоїтися, поки не почую голос Насті.
— З нею все добре, — запевнила Ганна, — може, телефони вкрали, то, поки нові придбають, відновлять номери, мине кілька днів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися дощем», після закриття браузера.