Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так робити негарно.
— Як?
— Не роби з мене дурну… Тітонька Іда все розповіла мені. Ти з нею так грубо розмовляєш. І скажи, куди все-таки поділася ця книжка?
— Я не знаю.
— Ти не обманюєш?
— Мамо, я не можу тобі нічого довести. Якщо ти не віриш, то не вір…
Автобус, з якого лунала музика Чайковського, загуркотів і поїхав. Небо почало прояснятися. Через деякий час мати сказала підкреслено серйозно.
— Що то за дівиця, із якою ти не можеш порвати?
Її обличчя було збентежене.
— Мамо, не вживай, будь ласка, таких слів…
— Яких?
— Сама знаєш, мамо…
— Я не знаю, про що ти кажеш… Я знаю те, що каже тітонька Іда… Якщо та дівчина справді хотіла покінчити життя самогубством, та й ще не раз, то я не розумію, навіщо ти з нею взагалі ведеш знайомство…
Аарне не знав, плакати йому чи сміятися.
— І ти повірила?
— Чому б я мала не вірити?
І справді, як можна не повірити сивій жінці…
— Ну що ж, вір, мамо. Мені ти все одно не віриш.
— Сину, не кажи так. Тітонька Іда любить тебе.
— Я це знаю, дуже добре знаю.
Мати була вражена.
— Чому ж тоді ти її не слухаєш, якщо вона любить тебе?
— Від її любові я стаю гірший.
Мати помовчала.
— Котра година?
— Пів на сьому.
— Скоро буде автобус…
Аарне кивнув головою.
— Як ти можеш бути таким необачним? — спитала мати.
— Я завжди був такий. Ти ж знаєш.
— Ти ще й хвалишся цим?
— Ні, не хвалюсь… Мамо, ти все-таки помиляєшся… Я думаю дуже багато.
— Неправильно думаєш, сину.
— Кожна людина певна; що думає правильно!
— Спробуй думати так, як інші, Аарне.
— Не хочу!
— Все одно колись доведеться. Адже сам не будеш.
— Я не вірю, — прошепотів Аарне. — Не хочу ставати тверезим, тихим, порядним… Не хочу!
— Чому? — На обличчі матері відбилося нерозуміння. Аарне не знав, що відповісти.
— Я хочу, щоб світ став кращий, — нарешті сказав він і засміявся. — А це зовсім нелегко.
— І заради цього треба робити боляче іншим?
— Часом інакше не можна.
— Як же ти думаєш жити?
Аарне носком черевика креслив на піску якісь фігури.
— Невже ти не можеш виправитись? — не вгавала мати.
— Як?
— Ти не можеш до неї підладитися?
— Ні, мамо. Так, як ти думаєш, не можу.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Але нової квартири я тобі не шукатиму, — мовила мати.
— Знаю.
— Ну хіба ти не можеш робити так, як вона хоче? Вона людина старого світу, не заводь з нею мови про свій новий час. Невже ти не можеш її порадувати?
— Ні.
— Хочеш, щоб тебе викинули на вулицю?
— Ні.
— Що ж тоді ти хочеш?
— Я сказав, що не знаю… І все-таки… Я хочу жити й бачити життя… Я хочу… жити, розумієш?
— Хіба тітонька Іда не дає тобі жити?
— Не дає!
— Що ти їй скажеш?
— Я ще не знаю… Подумаю.
— Сину, прошу тебе, постарайся порозумітися з нею.
Під'їхав автобус. Звідусюди почали підходити люди — з валізками і пакунками.
— Гаразд, я спробую. Коли щось трапиться, то це буде не моя вина.
— Я вже маю йти.
Мати взяла пакунок і рушила до автобуса. За кілька хвилин автобус поїхав, розбризкуючи навсібіч грязюку і воду.
— Ну? — спитала тітонька. На колінках у неї сидів рудий кіт.
Роззуваючись, Аарне мовчки знизав плечима.
НЕСПОДІВАНИЙ ДЕНЬ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, рудий кіт», після закриття браузера.