Читати книгу - "Гордієві жінки"

бєжала… Так і жизнь прошла. Дєтєй нє відєла, з дєтьмі нє разговарівала. І в етом моя бєда і большая віна, Лія Павловна. З дєтьмі нада говорить, дєтєй нада бачить, з ними нада урокі вчить, снідать і вечерать, тєлєвізор дивиться, шото другоє дєлать… А єслі не так – то вийде вот так, как у мєня. Єслі зразу по-отдєльності жить: ти – там, а вони – там, то всьо, баста, вже нічо не ісправіть. Вони, дівчата мої, одно только мнє заявляють до сіх пор: «Пусть який-небудь муж, только би був, только би не так, як ти, мамка, одіньошенькой жизнь прожила». Вот і всьо. Мама для них – плохий прімєр. Мужей тепер імєют, одних на других міняють, а дєтєй мені, як падаркі в посилках, присилають, – жінка підхопилася зі стільця. – Ну шо ви там принесли? Давайтє будем кушать! – узяла пакет, почала викладати наїдки на стіл. – Ну, так, значиться, так, Лія Павловна, значиться тєпєрь мені не дочок для мужей, а мужей для чиїх-то дочок нада воспітать і виростить. Може, получиться? Може, хоч какая-то колись комусь польза од мене буде…

Вони сиділи за столом усі разом – Лія, Віра Семенівна, Вася, Вітя і навіть Володька. Лія не їла нічого, окрім намащеної майонезом і кетчупом скоринки хліба, не хотіла відбирати й грама м’яса в дітей. Зрештою, коли хлопці знову помчали надвір, вона простягнула Вірі Семенівні двісті гривень і сказала, що Вітя взяв двадцять в однокласниці, то завтра треба повернути.

– Скажете йому, що це ваша двадцятка, як даватимете, – вигадала рішення щодо вкраденої двадцятки. – І скажете, щоб завтра під час фізкультури, коли нікого не буде в класі, Вітя поклав їх у те пальто, у якому взяв. Якщо зробить так, то ніхто про те, що то він украв, не знатиме. А як діти дізнаються, то Віті дуже важко стане далі вчитися. Діти насміхатимуться, дражнитимуться, а він у вас дуже спокійний, дуже слабкий характером…

– Да, я скажу. Але дєнєг не нада, я сама йому дам з Володьчиної пєнсії, на днях получила, – відмахнулася стара.

– Віро Семенівно, візьміть, будь ласка, – назад поклала на стіл двохсотку, – бо хіба то гроші як на трьох дітей?

Лія ще допомогла прибирати зі столу, а коли з усіма розпрощалася й уже вийшла за хвіртку, раптом в очах зблиснула знайома картинка. Вона оглянулася. Біля веранди стояла Віра Семенівна в накинутому старезному пальті. Із його кишені стирчала недоїдена Лією скоринка просяклого майонезом і кетчупом хліба…

Ідучи додому, Лія задумалася над почутим від Віри Семенівни, про її дочок і внуків, про любов і нелюбов до них, про своє таке бажане материнство, і знову про діда Гордія та бабу Устю, які замінили їй із сестрами батьків.

Згадала, як не раз бачила місцевих жителів на порозі їхнього дому. Вони заходили не далі за коридор, «бо невдобно, що отак без попередження нагрянули, бо тільки на пару слів», кликали Гордія Васильовича, про щось із ним нечутно гомоніли і йшли. А за якийсь час верталися неждано знову й уже з «могоричем», бо дід їм «вельми допоміг». Комусь – новою роботою, комусь – додатковими навчальними годинами, комусь – зручним графіком роботи, комусь – виконаною контрольною як для вчителя-заочника, комусь – гарною характеристикою, комусь – рекомендацією, комусь – в оформленні документів як для малозабезпеченої сім’ї, комусь, старому й немічному, – організацією школярів для прибирання подвір’я або побілки парканів та дерев… Її діда справді називали людяним і дбайливим, як зауважила Віра Семенівна. Він був справді небайдужим до чужих людей та чужого горя, завжди старався допомогти й нікому не відмовити. А бабу Устю тим часом школярі і їхні батьки називали «найдобродушнішою з учительок».

Але чужі люди йшли, а рідні зоставалися вдома…

І зроблене дідом добро швидко забувалося хатніми мешканцями, його «жінками»…

Чомусь до домашніх так дбайливо дід не ставився.

Чи…

«Все, що я нажив, то для внучок, – часто повторював Гордій Маковій. – Бо вони зо мною. Терплять мене й люблять по-своєму. Я це відчуваю. Рідні мають бути разом, якими не були б», – додавав.

Врешті згадала про Івана Петровича. Сьогодні вона знову домовилася з ним зустрітися…

Зирнула на годинник, іти додому було вже ніколи. Вона сіла на лавку, на зупинці, дістала щоденник і написала:

Якби всі діти народжувалися в щасливих батьків…

Якби всі батьки народжували щасливих дітей…

Якби матері не покидали своїх дітей…

Якби бабусі й дідусі не мучилися з покинутими внуками…

…

Якби мама не покинула Вітю і Васю… Якби їхній тато не покинув їхню маму… Якби їхня бабуся Віра замолоду більше приділяла часу донькам… Якби бабусю Віру не покинув замолоду чоловік… Якби цей чоловік не одружився з бабусею Вірою… Якби бабуся Віра вийшла заміж за іншого… Якби ж вона покохала іншого… Якби інший освідчився їй…

Як же в житті все з усім взаємопов’язано…

Як же все переплетено й перекручено…

Якби мама не народила Володьку… Якби його мама по-справжньому когось полюбила… Якби його маму по-справжньому хтось полюбив… Якби Володька народився з любові і в любові…

Якби Вітя, Вася і Володька народилися в інших батьків…

Якби все можна прорахувати наперед…

Але все, що стоїть після слова «якби», – лише припущення, лише слова, а ніяке не життя.

У житті, на жаль, не існує «якби».

«Якби» існує тільки в мові.

І в роздумах…

Для чогось…

Лії зненацька схотілося подякувати бабі Усті, діду Гордію і матері Марії за те, що саме вони – її найрідніші люди. Просто подякувати, бо вона ніколи не робила цього від серця і вголос, хіба тільки подумки.

Бо що, якби народилася вона в інших людей?

Що, якби не прожила, а промучилася так, як суджено Володьці Вілкулу й таким, як він?

Вона схопилася з місця й хутко покрокувала в протилежному від «Хутора очеретянок» напрямку. Треба було зателефонувати Івану Петровичу й повідомити, що сьогодні вона знову не зможе прийти на зустріч.

Але хіба вона не може дозволити собі не телефонувати йому?

Ні про що не повідомляти, ні перед ким не звітувати?

Вона може бодай раз помилитися?

Зробити щось не так?

Для себе?

У пориві?

Не питаючи ні в кого дозволу?

Її хода поволі перетворилася на біг. Лія мчала туди, де були її рідні і завжди на неї чекали…

Три могили квітували в одній огорожі. Мати, батько й донька. Вони поруч. «Рідні мають бути разом», – згадала дідові слова.

Сіла на лавчині.

– Дякую вам, мої найдорожчі,