Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

зробити колись, бо хоча в Парижі знову похолоднішало, як того року, коли ми наприкінці посту збиралися до Італії, у плинному і стуленому повітрі, що обливало на бульварі каштани, платани й дерево під вікнами нашого дому, уже розтуляють пелюстки, ніби в чаші повної чистої води, нарциси, жонкілі, анемони Понте-Веккйо.

Батько сказав нам, що тепер він знав від А. Ж., до кого ходить у нашому будинку маркіз де Норпуа.

— Ходить до маркізи де Вільпарізіс, вони з нею на короткій стопі, а я і не знав. Мабуть, це чарівна, небуденна жінка. Тобі треба б її провідати, — озвався батько до мене. — Зрештою маркіз здивував мене непомалу. Він сказав, що дук Ґермантський — людина добре поведена, а я завжди мав його за брутальника. Виявляється, він має великі знання, гарний смак, ось тільки любить гоноруватися своїм коренем і своїми зв’язками. Але, зрештою, як запевняє де Норпуа, він тішиться неабиякою пошаною не тільки тут, а й у цілій Европі. Коли не помиляюсь, із ним дуже дружні імператори австріяцький та російський. Старий Норпуа сказав мені, що маркіза де Вільпарізіс дуже тебе любить і що в її салоні ти познайомишся з цікавими людьми. Ти в нього заслужив великої хвали. Ти спіткаєш його в маркізи, він може тобі дати доброї ради, як ти хочеш узятися за перо. Бо я бачу, що тобі судилося бути письменником. Власне, це непогана кар’єра; я б для тебе її не обрав, але ти скоро вб’єшся в колодочки, ми не вічно будемо при тобі, і якщо це твоє покликання, ми не станемо тобі на дорозі.

Ох, аби ж то я спромігся бодай почати писати! Але за яких би околичностей я не брався до роботи (леле! це стосувалося й наміру не пити трунків, рано лягати, гартуватися): з розгону, методично, з утіхою, відмовляючись від прогулянки, відкладаючи її, аби потім заслужити її як нагороду, користуючися з того, що я при здоров’ї, або з вимушеного неробства під час хвороби, як би я не брався до роботи, мої зусилля незмінно увінчувала чиста сторінка, непорочно-біла, неминуча, як ота карта, яку ти приречено витягаєш, хоч як би ретельно перед фокусом не перетасовувалася колода. Я був лише знаряддям навичок байдикувати, лягати пізно, не спати вночі, які мусили діяти хай би там що; якщо я їм не опирався, якщо я вдовольнився приводом, підсунутим першого-ліпшого того дня пригодою, щоб можна було сваволити, то я ще легко відбувався, я все-таки на кілька годин засинав удосвіта, почитував, не перевтомлювався, але якщо я кидав їм виклик, якщо силкувався лягати рано, пити тільки воду, працювати, то вони обурювалися, вдавалися до сильних засобів, я почував себе злецько, подвоював дозу трунку, не лягав до ліжка по два дні, не міг навіть читати і потім давав собі слово бути другого разу мудрішим, тобто не таким розсудливим, як жертва, яка дає себе пограбувати з обави, що в разі опору її просто замордують.

Батько тим часом спіткав зо два рази дука Ґермантського, і нині, потому як почув від маркіза де Норпуа, що дук людина видатна, охочіше вислуховував його. На подвір’ї вони якось завели розмову про маркізу де Вільпарізіс. «Дук мені сказав, що це його тітка; він вимовляє: «Віпарізіс». Він сказав, що вона дуже розумна. Він ще додав, що в неї бюро дотепности», — додав батько, якого цей вислів уразив своєю незрозумілістю; хоча він траплявся йому в мемуарах, але він так і не збагнув, що він усе-таки означає. Мати, яка ходила навшпиньки перед батьком, побачивши, як через це бюро дотепности піднеслася в його очах маркіза де Вільпарізіс, теж почала її шанувати. Хоча чого варта ця маркіза, вона знала давно від бабусі, після розмови з батьком вона змінила свою думку про неї. Бабуся, в той час недужа, була проти того, щоб я візитував маркізу, але потім, утратила до цього будь-яку цікавість. Після нашого переїзду до нового помешкання маркіза де Вільпарізіс кілька разів запрошувала її до себе. Але бабуся відповідала їй, що не виходить із дому. Нас уразила нова і незрозуміла звичка бабусі: не заклеювати власноруч листів, доручивши запечатувати Франсуазі. Що ж до мене, то я досить невиразно уявляв собі бюро дотепности, тож-бо не дуже здивувався б, якби застав старшу бальбецьку даму при «бюро», що так, власне, і сталося.

Батько, окрім того, прагнув дізнатися, чи багато голосів забезпечить йому послова підтримка при виборах до Академії, куди він кандидував на члена-кореспондента. Сказати по щирості, батько, хоча в маркізовій підтримці нібито й не сумнівався, але й не був цілком певен. Він гадав, що то плітки, коли почув у міністерстві, що маркіз де Норпуа прагне сам уособлювати тут Інститут і що постарається будь-що провалити його, а насправді маркіз мав нині іншого кандидата. А проте, коли Леруа-Больє порадив батькові балотуватися й оцінити шанси, батька прикро вразило, що серед колег, на яких він може розраховувати в цій справі, наш знакомитий економіст маркіза де Норпуа не згадав. Спитати про це колишнього посла навпростець батько не зважився, він мав надію, що я повернуся від маркізи де Вільпарізіс з його голосом у кишені. Тепер від візити до маркізи я не міг відкрутитися. Добре слово маркіза де Норпуа здольне було направду запевнити батькові дві третини голосів академіків, послова допомога здавалася тим імовірнішою, що де Норпуа мав славу людини доброзичливої, це знали всі, і навіть його вороги визнавали, що він любив чимось прислужитися людям. Та ще й у міністерстві він ні до кого так не примилявся, як до мого батька.

Батько згадав ще про одну зустріч, але ця зустріч спершу здивувала його, а потім страшенно обурила. Він спіткав на вулиці пані Сазру, яка так бідувала, що з парижан одвідувала зрідка лише одну свою щиру подругу. Саме цю пані Сазру батько вважав страшенною занудою, тож мама раз на рік мусила казати йому лагідно й благально: «Друже мій! Треба якось покликати пані Сазру — вона не засидиться!», або навіть: «Послухай, мій друже, я хочу просити тебе про велику послугу, зайди на хвильку до пані Сазри. Ти знаєш, я не люблю тобі набридати, але це було б так ґречно з твого боку!» Батько сміявся, трохи гнівався і йшов з візиток). Коротше, хоча батько не