Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

коли народжується і коли помирає. Але є й такі — нащо тільки їх Господь створив? — які наділені здатністю мандрувати у той — другий — світ і повертатись у світ смертних так само легко, як ми мандруємо по землі.

— Але ж Оникій не в дусі, а в образі й подобі своїй з’являється де захоче.

— Ні. Таки в дусі, що несе в собі тілесну його подобу.

Раптом Петро прислухався. Потім ліг і припав вухом до землі.

— Небезпека, братику!

Вони хутко позаводили верблюдів у зарості; Петро їх посадив і прикидав наламаними гілками. І тут почувся тупіт копит: на пагорбі з’явились два вершиники. Вони зупинилися лише за кілька десятків сажнів від утікачів. Місяць світив їм у бородаті лиця, на чалмах, немов третє око, сяяли коштовні камені. Приблуда й Потурнак причаїлися з зарядженими мушкетами напоготові.

— Погано, — прошепотів Петро. — Вони здогадалися, що ми збочили з караванного шляху, і тепер нишпоритимуть усюди.

— Впораємось. Їх тільки двоє. А в нас мушкети.

— У них теж мушкети… Он тримають на луках сідел. А ще четверо з них никають неподалік.

Коні під вершниками чомусь схарапудились. По миті з пустелі, по сліду недавніх утікачів, вибігли три тварини — дві завбільшки з вовка, третя менша. Угледівши вершників, звірі зупинились, принюхуючись.

— Барси, — мовив Петро. — Видно, йшли на водопій, а може, й по нашому сліду.

Вершники, побачивши хижаків, розвернули коней та погнали геть. Барси кинулися їм услід. Невдовзі пролунали постріли і тишу пустельну роздерло дике завивання, яке перейшло в жалісне скавчання.

— Бачиш? А ти казав — впораємось. В барса влучили. Їх три групи. Але тепер вони сюди більше не поткнуться.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

В’ялими ставали рухи веслярів, хоч і харч був поживний, і погодою осінь пізня не допікала.

— Стомились люди, Богдане, — зауважив Нетудихата. — Поглянь-но, які могутні спини й руки… А сили в них катма.

— Небезпеки-бо не відчувають, — відказав Микошинський. — Тільки небезпека робить людину сильною. До Казікермену мов на крилах летіли, та не зустрівши засади, розпустились. Дивитись гидко…

— Думаю, отамане, не тільки в цьому причина. Це межа, до якої ми всі підійшли — межа знесилення.

— І межа знелюднення; тільки нелюди-бо могли заколоти тих двох невинних овечок. Як згадаю — серце кров’ю обливається! Це справа рук противників моїх, що хотять мене під чорну раду підвести.

— Хто зна, хто зна… Закон ми з тобою порушили, Богдане. І невідомо, як глибоко те порушення зайшло б, якби дівчата й надалі при нас залишалися.

— Закон забороняє жінку на Січ приводити, а не в поході при собі тримати, як трофей військовий.

— Де військо козацьке — там і Січ. — зауважив Нетудихата. Поміркувавши, додав: — Мої люди намагаються з’ясувати, чиїх то рук справа. Якщо дівчат убито за завданням гурту таємного, то ми скоро про нього довідаємось, якщо ж це на совісті когось із одержимих, то ці два вбивства так і залишаться таємницею.

Вже давно обіч берегів стали з’ялятись плавні. А невдовзі Дніпро розчахнувся на кілька рукавів. Отаман наказав стерновому аби правував у крайній лівий.

— До Січі — три доби плавання, — сказав він осавулові. — Видивляйся місце для привалу. Бранців тут відпуситимо. Не слід знати їм дорогу до Базавлука.

Довгий, порослий пожухлим очеретом, голими вже вербами та осокорами острів перетворився на військовий табір. Вперше за багато днів Микошинський наказав розбити намети. Задиміли багаття, по-домашньому повіяло запахами кулішу та смаженини. А дня наступного за наказом отамана всіх колишніх бранців було на берег правий переправлено. А там з них кілька гуртів збили: молдаван — понад дві соті, ляських посполитих — близько сотні, московитів — півтораста, решта — люд руський, що його в різні часи орда в неволю вигнала. Всім було видано шаблі, мушкети трофейні, запаси набоїв і харчу на два тижні. Молдаванам і полякам наказано було одним військом рухатись на захід, аж до самої Молдавії і тільки там розділитись. Московитам — берегом лівим — татарським іти на північ. Поміж русів-українців знайшлися такі, котрі самі знали дорогу; вони й очолили кілька гуртів земляків.

Було поміж бранців колишніх ще близько сотні галерників — італійців, французів, іспанців, португальців, що їх турки полонили під час війни султана з християнськими королями. Більшість із них до поляків та молдаван пристала, а решта — тридцять двоє в січовики попросились. Чайковські, що їх зібрав на раду гетьман, дали згоду, але піп зажадав аби іновірці церкву православну визнали. З тим ще п’ятеро до польсько-молдавського натовпу відійшли. А ті, що зостались, присягнули на латині, що її Микошинсьикй і піп та ще чимало братчиків тямили, православних звичаїв дотримуватись, закони січові шанувати і мови української навчитись. За час мандрів люди ті потоваришували з козаками; дехто з них відвагою прославився. Це вони були в числі тих, хто браму сінопську захопив.

Прощалися, обіймалися з січовиками колишні бранці, та зрештою подалися на північний захід руси-українці, перевезли на лівий берег московитів, на захід пішли молдавани й поляки. Тільки один з них залишився і про щось довго балакав з Вольфом Бределем. Він кинувся наздоганяти своїх, коли гурт його вже ледь-ледь угадувався в степу.

Незрозумілою для козаків литовською мовою звернувся посланець Рудольфів до Микошинського:

— Отой чоловік — француз. По-вашоку казати не тямить, але мову розуміє. Кілька років-бо на каторзі з українцями плавав.

— Ну, то й що?

— Він сказав, що поміж воїнів твоїх є люди, котрі мають намір переобрати тебе, і здобич по-своєму поділити. Вони те казали, не криючись, бо думали, що він не розуміє. Поміж них є навіть такі, котрі пропонували тебе вбити. Але