Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

на Сході — неозорі вільні простори, де живуть напівдикі племена? Ні, панове, сьогодні наш ворог номер один — комуністи, які не визнають освяченої богом приватної власності і проповідують рівність. З Гітлером, коли треба буде, ми завжди домовимось, а з комуністами — ніколи! — роздратовано втовкмачував літній панок у старомодному костюмі.

— Невже ви не розумієте, що фашисти мріють про реванш? — спитав молодий Луї.

— Я вже казав, що з Гітлером можна домовитися, — звичайно, роблячи йому певні поступки. Та й чому б нам не стати союзниками Німеччини в боротьбі проти комунізму і насамперед проти Радянської Росії, цитаделі комунізму?

— Союз із фашистами! Та ви розумієте, мосьє, що кажете?! — гарячкував Луї.

У розмову втрутився елегантно одягнений середнього віку чоловік.

— По-моєму, для викорінений комунізму всі засоби добрі, — мовив тін. — Заради нього можна стати союзником не те що Гітлера, а й самого диявола!

— Ви забуваєте, що Франція завжди була сильна в союзі з Росією, — спокійно сказав Маріньє. — Союз із Гітлером не тільки недалекоглядна політика, а самогубство для Франції. Запевняю вас, ніякі поступки не допоможуть, німці не заспокояться доти, поки не поставлять Францію на коліна!

— Очевидно, ви, мосьє Маріньє, заражені ідеями комунізму, інакше ви розуміли б різницю між колишньою Росією і більшовицькою!..

— Помиляєтесь, я далекий від комунізму, а от ви, мосьє Журбене, надто близькі до фашизму! — Маріньє говорив стримано, наче мовилося про салонні дрібнички.

— А що ви думаєте, — далекоглядні французи справді повинні створити нову партію, на зразок націонал-соціалістської, щоб перекинути місток між Францією і новою Німеччиною!

— Досить нам полковника де ла Рокка та його посіпак. Вони й так ладні кинути Францію до ніг Гітлера! — різко сказав Луї.

— Нам потрібна Франція вільна, а не комуністична! — підвищив голос панок у старомодному сюртуці.

— Ніхто й не помишляє про комуністичну Францію, а от віддати її на поталу фашистам можуть тільки зрадники! — В голосі де ла Граммона лунало неприховане обурення.

— Саме так — француз, який підтримує сьогодні Гітлера, — зрадник! — крикнув Луї.

Панок у сюртуці та його модно одягнений соратник підвелися, але, перед тим як покинути вітальню, перший з них, побагровівши від люті, прошипів.

— Ми не знали, що тут, у тенісному клубі, звели собі гніздо комуністи й підозрілі іноземці, — він кинув погляд на Василя.

— А чи не хочете ви одкрити в нашому клубі філіал партії націонал-соціалістів французького відтінку? — спитав де ла Граммон.

— Смійтеся, панове, смійтеся! Настане час, і ми поговоримо з вами в іншому, більш підходящому для вас місці! Тоді вже ми посміємося досхочу, — сказав другий.

І вони вийшли з вітальні.

— Зрадники, фашистські агенти! — крикнув їм услід Луї.

— Дивіться, як розперезалися, — сказав де ла Граммон.

— Хто вони такі? — спитав Василь.

— Один з них, той, що в сюртуці, фабрикант, власник майже всіх миловарних заводів у Франції. Другий — спадкоємець багатих батьків, мотяга, гульвіса…

Наступного дня, пополудні, Василь став свідком іншої, не менш виразної сцени.

Чоловік триста молодиків на чолі з своїм «фюрером», полковником де ла Рокком, надумали влаштувати демонстрацію на честь перемоги фашистів у Німеччині. Коли вони, вигукуючи якісь лозунги, були вже на Великих бульварах, назустріч їм вийшли робітничі загони, несучи триколірний прапор Франції і червоні стяги революції. Підійшовши до фашистських молодчиків, робітники запропонували їм розійтися, ті відмовились, але незабаром, не витримавши натиску робітників, розбіглися.

Поліцейські, які досі стояли на тротуарах у позі спостерігачів, заворушилися, почали відтискати робітників, застосувавши гумові палиці…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Настійні поради «батька» поїхати до Німеччини відповідали бажанню самого Василя побувати там і все побачити на власні очі. Надто вже тривожні, часом просто неймовірні, а часом і суперечливі вісті надходили звідти. Але перед поїздкою до Берліна слід було ще раз порозумітися з німецькими кінопрокатними конторами. Запит від них було одержано до того, як владу захопили фашисти, і за цей недовгий час багато що перемінилося. Треба було також одержати візу німецького консульства у Парижі на право відвідати Німеччину. За чутками, візи тепер давали неохоче і далеко не всім.

Раніше замовленням із-за кордону фірма «Жубер і компанія» особливого значення не надавала. Тепер до цих замовлень ставилися дуже серйозно: з'явилися симптоми, які свідчили, що внутрішній ринок звужується, — замовлень, особливо з провінції, поменшало. Знайти точне пояснення цьому було важко — чи то провінція мала досить рекламних виробів фірми, чи у Франції торгівля скорочувалася. Так чи інак, збут зменшився, в складах зібралося багато нереалізованих виробів.

Василя не дуже турбувало скорочення збуту, — він це передбачав і забезпечив фірму постійними замовленнями великих столичних магазинів та кількох кінотеатрів у центральних районах міста. В найгіршому разі, можна було зменшити обсяг роботи майстерень і обмежитися виконанням тільки цих замовлень, — фірма могла б існувати, очікуючи кращих часів. Враховуючи сумний досвід Жубера, Василь створив резервний капітал, який, на його думку, мав захистити фірму від примх ринку. Він добре розумів, що будь-яке скорочення обсягу виробництва негайно позначиться на доброму імені фірми. Кожен може подумати: коли пішли на скорочення і звільнили робітників, то, виходить, справи у них поганенькі. Про це найперше довідаються поставники, а за ними і банки, що ведуть фінансові операції фірми і дисконтують її векселі. Отут і допоможе резервний капітал — він дасть можливість вчасно скупити векселі і виконати дострокові платежі, щоб напустити туману.

Однак до великих замовлень з інших країн слід поставитися досить серйозно. Щоправда, італійські фірми збільшили замовлення. Почали надходити замовлення і з Англії. Василь мав намір під час своєї поїздки до Німеччини поєднати корисне з приємним: укласти вигідні контракти з німецькими фірмами й побачити на власні очі, що там коїться. Він написав листа в Берлін, висловивши побажання приїхати туди особисто і на місці домовитися про все, якщо кінопрокатні контори не змінили свого наміру.

Чекаючи відповіді з Німеччини, Василь