Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

й Гедді десять. Саме той вік. Лайманові й Лії лише п’ять років, але п’ять – це вже чимало. П’ять – це…

Вона затулила обличчя руками й більше нічого не казала.

ЧОТИРИ

Щойно стрімкий ріст припинявся, розповідав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта – більшість – не здатні були навіть до найпростішого: корчувати пеньки чи копати ями під стовпи. Такі зазвичай сиділи на східцях Тукової крамниці або часом вешталися групками по полях, молоді чоловіки й жінки, колосальні за зростом, вагою і дурістю. Іноді вони либилися одне до одного й щось белькотіли, іноді просто витріщалися в небо.

Вони не парувалися – хоча б за це треба було дякувати. Хоч не всі виростали до велетенських розмірів і мали різні розумові та фізичні здібності, одне в них було спільне: вони поверталися байдужими до сексу.

– Даруйте за нечемність, – сказав Оверголсер, – але я думаю, що після повернення в мого брата Веланда не було жодного стояка, навіть ранкового. Заліє? Чи ти коли-небудь бачила, щоб у твого брата… ну ти розумієш…

Залія похитала головою.

– Скільки тобі було років, коли вони прийшли, сей Оверголсер? – спитав Роланд.

– Тобто вперше? Нам з Веландом було дев’ять. – Оверголсер заговорив швидко, й тому складалося враження, що він виголошує заздалегідь підготовану промову, проте Едді сумнівався, що це було так. Оверголсер був великим цабе у Кальї Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам’яніли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли він був дитиною, маленькою, безпорадною і наляканою. – Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так мені сказали, сам я цього не пам’ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. Так, думаю, це цілком імовірно. Хтось може пам’ятати більше за інших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишається. Той, кого викрадають, згодом повертається рунтом, може бути трохи помічним у господарстві, та нижче пояса мертвим. А потім… коли їм перевалює за третій десяток…

Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М’язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно – уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки – у когось на шкірі, але частіше в шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них умирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, – з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.

Багатьох.

Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв’язало їм язики й звільнило від пут пам’ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.

– Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?

– Сорок, – сказав Тіан Джефордс.

– По всій Кальї? – засумнівався Слайтмен-старший. – Ні, більше сорока. – І до Тіана, трохи вибачливим тоном: – Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев’ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.

Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.

– Минуло двадцять три роки, – сказав Оверголсер, – але мені здається, що справді десь шістдесят.

– Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?

Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.

Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, – промовляв він. – Марнуємо час».

– Ми не можемо сказати напевне, хто вони, – нарешті промовив Оверголсер. – Зовні подібні до людей, але носять маски.

– Вовчі маски, – сказала Сюзанна.

– Еге ж, дамочко, сірі, як їхні коні.

– То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? – спитав Роланд.

Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.

– Холєра ясна! – сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». – Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть. Гидота.

– Ага.

Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повільно доходить?» Потім Слайтмен сказав:

– Їхні коні прудкі, як вітер. Деякі садовлять одну дитину поперед сідла, а другу – ззаду, за спиною.

– Справді? – спитав Роланд.

Слайтмен значуще кивнув.

– Як богам спасибі. – Він побачив, що Каллаген знову креслить у повітрі хрест, і зітхнув. – Пробачте, панотче.

Каллаген стенув плечима.

– Ви жили тут задовго до того, як з’явився я. Закликайте всіх богів, які вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю їх фальшивкою.

– І приходять вони з Краю грому, – сказав Роланд, пускаючи останню репліку священика повз вуха.

– Еге ж, – мовив Оверголсер. – До нього десь сотня коліс. – Він показав на південний схід. – Тому що ми виходимо з лісу на останнє узвишшя землі перед Великою Дугою. Звідси відкривається вся Східна рівнина, а за нею лежить велика пітьма, як дощова хмара на