Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

приємне заколисуюче гудіння. Вона визначила швидкість, натиснула на важіль, на якому було написано: «Зворотний відлік». Гудіння перейшло у виск. Усе навколо оповилося білим туманом. Вітер засвистів у вухах, кімната щезла.

Гріна схилилася над кресленням, заповненим формулами. Через дві години вона проведе свою другу лекцію, тож голова має бути свіжа та ясна. Ігор повернеться вночі. Дівчина зачинилася в підземній лабораторії південного сектора, залишивши йому записку, в якій просила не переривати її роботу, хай там що. Вона зітхнула, згадавши записку, і ще нижче схилилась над паперами.

Позаду зарипіла підлога; хтось підійшов до неї тихою ходою.

— Це ти, Ігорю?

Не отримавши відповіді, одірвала погляд від паперів. Вона не повірила тому, що побачила. Посередині кімнати стояла… вона.

— Я, певно, з глузду з’їхала? — прошепотіла дівчина.

— Будь ласка, не хвилюйся і не здіймай галасу. Я Гріна… З майбутнього.

— Ти — це я?

— Через десять років.

— Мандрівка в часі! Як? Як тобі вдалося це зробити?

— Сконструювала машину.

Гріні забило дух.

— Вибач, але я не можу цього збагнути.

Вона підвелась, підійшла до аптечки. Проковтнувши пігулку, повернулася до столу з паперами.

— Послухай-но, що я тобі скажу, — мовила Гріна з майбутнього. — Я тобі довіряю як собі самій і не маю сумніву: ти мене зрозумієш. Ніхто на світі не повинен дізнатися про мій приліт. Мандрівку в часі згодом відкриють, хоча. можливо, й не ти.

— То нехай. Але що сталося?

— Ігор марить руїнами, що були відкриті кілька місяців тому дослідницьким батискафом.

— Так, знаю. Глибоко під водою біля берегів Антарктиди. Він тільки й говорить про них.

— Атож! Через кілька днів керівник запропонує йому дослідити ці руїни. На Акпалусі.

— На Акпалусі?!

— Це робот. Уперше в історії підводних досліджень учені матимуть надійний апарат.

Небезпека криється не в Акпалусі.

— Небезпека? З Ігорем щось станеться?

— З ним нічого не буде, якщо ти його не пустиш. Ти не повинна його відпустити.

— Але як я потім дивитимуся йому у вічі? Я знаю Ігоря, він ніколи нічого не скаже, але його докірливий погляд переслідуватиме мене все життя.

— То ти хочеш його втратити?

— Ні.

— Якщо тобі пощастить переконати Ігоря, можливо, ти допоможеш і мені його повернути, — сказала Гріна з майбутнього в задумі, — хоч цього я не дуже певна.

— Що ж мені робити?

— Всіма силами опиратися його рішенню. До того ж Ігор не повинен дізнатися, що я тут була. Я говорю це тобі ніби самій собі: ніхто на світі не повинен дізнатися про мій приліт. Ти ж знаєш Закон?

— Так, — погодилася Гріна. — Ніхто не має права втручатися з науковою чи технічною метою в життя менш розвинених світів.

— Закон, звичайно, стосується світів, що перебувають у тім же просторово-часовім всесвіті. Проте я певна, він так само має застосовуватись і в подібних випадках, тобто у всесвітах з одним і тим же просторовим, але різним часовим виміром.

— Розумію. Я нічого не скажу. Однак, якщо Ігор буде наполягати на своєму?

— Я тобі довіряю. Певна, що твоє остаточне рішення, зрештою, буде таким же, яким було б моє. Пам’ятай, усе може статися, крім одного: він не повинен поїхати.

— Гаразд. Спробую його переконати.

— Спробуєш? — Гріна із майбутнього наблизилась до Гріни із минулого. — Чуєш, маленька лангусто, — так звертався до неї Ігор, — ти повинна його переконати. Ради добра чотирьох.

— Чотирьох?

— Ради нас двох, твого Ігоря і мого, там, у майбутньому, який чекає мого повернення.

— Гаразд. Не турбуйся. Я знаю. що зроблю.

— Покладаюся на тебе. А тепер я хочу дещо попросити.

— Що?

— Я б хотіла глянути на Ігоря.

— Ходи зі мною.

Вони попрямували до спальні. Гріна з минулого натиснула на кнопку відеофона, і Гріна з майбутнього побачила Ігоря, який, не знаючи, що за ним спостерігають, працював із спектрометром. Тамуючи розбурхані почуття, Гріна з майбутнього вимкнула апарат.

— Що ти робитимеш тепер? — запитала Гріна.

— Летітиму назад. Повернувшись в мій світ, я побачу, що трапилось.

— Тоді прощай.

— Прощавай, Гріно.

— Де Ігор?

— Саме про це я хотіла б поговорити з вами, керівнику.

— Він захворів?

— Дуже. Лікар приписав йому повний спокій принаймні на два тижні.

— Я можу його побачити?

— Ні! Він… у нього інфекція.

— Інфекція?

— Авжеж. Це один з небагатьох випадків зараження вірусом, який був занесений із системи Проціона.

— Он воно як!

— Але я маю поговорити з вами в іншій справі.

— Слухаю, Гріно.

— Якщо не помиляюся, Ігор повинен випробувати нового Акпалуса.

— Це дійсно так.

— Оскільки він хворий і не може зробити це раніш, ніж через два тижні, а експедиція не може чекати через одну людину, хтось повинен його замінити.

— Так, але справа не така вже й проста. Нам потрібен океанолог, який був би фахівцем з підводної археології. Без нього експедиція не матиме сенсу. Він — єдиний, у кого є всі ці дані, і тепер, щиро кажучи, я не знаю, що й робити.

— Це дуже просто. Я випробую Акпалуса.

— Ти?

— Ясна річ, що я. Будучи океанологом і пробувши сім років поруч із Ігорем, я можу вважати себе майже фахівцем з підводної археології. Справді ніхто, окрім мене, — звичайно, за виняткові Ігоря, — не збере всіх оцих даних.

— Гаразд? Ігор знає про це?

— Це його ідея, — відповіла