Читати книгу - "Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків"

висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив, як із сусіднього садка хтось вилетів.

Так це ж Ігор!

— Еге-ге-гей! — загукав я до нього. Він почув мене і теж загукав:

— Еге-гей, привіт!

Потім швидко набрав висоту, розвернувся — і полетів назустріч.

Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскотно бігали мурашки — та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!

Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати — і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку, самі розумієте, не політаєш… Та й ранньої весни — теж. А сьогоднішня ніч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.

Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: «Піднімайтеся вище, сюди!..»

І ми піднімалися, вище та вище…

Ми були самі на все небо.

Та й звісно — птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах — і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.

Так що лише зірки бриніли навколо нас.

І це зоряне мереживо манило нас, кликало — летіть! І ми летіли!

— Здорово! — пошепки мовив Ігор.

— Здорово! — погодився я, і ми наддали швидкості.

Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.

«Невже Наталка?» — подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.

— З першим польотом тебе! — привітався я.

— З теплою ніччю! — додав Ігор.

— Ой хлопчики! — зраділа Наталка. — І ви — теж?

— А ти гадала, ми гірші? — посміхнувся Ігор. — Давай приєднуйся — гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа — наша липа!

— Може, сядемо? — запропонувала Наталка.

— Сьогодні не треба, — заперечив Ігор. — Давайте краще до Дніпра.

— До Дніпра, до Дніпра! — відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври.

Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!

Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин.

Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі «Москва».

Аж ось — лавра, а попід нею — чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори…

— Хлопчики, — озвалася раптом Наталка. — Час вертати.

І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять, що нас немає!

Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і розлетілись по домівках.

Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко.

«Не розучився за зиму!» — подумав задоволене, зручно вмостився в постелі, накрився з головою, солодко потягнувся — аж кістки захрумтіли! — й відразу ж заснув…

2

Крізь сон я відчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотілось. По-перше, не виспався, бо чи не півночі пролітав. По-друге, не додивився квітчастий травневий сон. І взагалі — чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру і хотів був ізнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.

— Вставай, валяко! Школу проспиш! — почув над собою, відкрив очі — і швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне проміння. А може, то посміхнулася мама, що стояла коло ліжка й тримала мою ковдру?