Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

горить, перед іконами – лампадка, на полику сидять рядочком три баби, родички тітки й дядька, і сама тітка Христя. Нікому вже було ходити на похорони, як колись, бо вони тепер відбувалися майже щодня у кожній хаті.

Ми з Галькою стали тихенько біля дядька, поклонились йому й відступили до порога.

– От спасибі, дітки, що прийшли, – причовгала до нас пригнічена горем тітка Христя. – Дай вам Бог здоров'я, – і перехрестила мене й Гальку.

– А тепер гайда зі мною, я знаю шовковицю, на якій уже є червоні ягоди, – сказала мені Галька, коли ми вийшли з хати. – Скороспілка.

– Де? – запитав я.

– Ходімо швидше! – взяла мене за руку Галька. – На Воловиці. Я вчора бачила.

Ні, таки молодчина була Галька. їй би не дівчиною годилося б народитися, а хлопцем. Вона за день встигала оббігати півсела, побути на кількох кутках, довідатися, де, що і як можна дістати, прибігала до мене, і ми йшли тоді туди удвох. Бувало, що приходила заплакана, з розквашеним носом чи пухлою губою – билася з хлопцями, але швидко відходила й казала, що і їм від неї дісталося. Не раз вона заводилась з Антоном, він сердився на неї за дружбу зі мною й першим ліз битися.

Як дозрівання цвіту акації, з таким нетерпінням чекали ми вистигання шовковиць. Адже шовковиці – це не акація. Передовсім – вони значно смачніші і в них не заводиться ніяка мошкара. Та й лазити по шовковицях набагато безпечніше. Особливо для рук і штанів.

Я навіть не спитав у Гальки, де саме та шовковиця на Воловиці, махнув рукою: – ходімо! – аби швидше скуштувати тих чудових ягід, бо шлунок уже вимагав роботи, під грудьми починало щеміти. Та й друге підганяло – до обіду мені треба було вернутися додому, щоб перенести трясучку, після якої необхідно заснути, бо я ставав після того немов вимочений у воді, безсилий, не міг поворухнути ні ногою, ні рукою.

Догадлива ж Галька сама розповіла мені про шовковицю. Бачила вона її в запустілому саду розкуркуленого Рудька. Старі яблуні й груші, вишні та сливи в ньому повсихали, а дві великі шовковиці родили, і одна з них була рання. Ось на ній Галька вчора й бачила уже почервонілі ягоди. Не Галька, а пронира якась. Чого її тут носило. А втім, ходила й шукала нічийних шовковиць, яких у селі було немало. Біля церкви, на кладовищі, на дворищах розкуркулених і тих, що виїхали із села або вимерли. Неприємне заняття, але що зробиш.

Нарешті й Рудькове подвір'я. Заросле бур'яном, захаращене сухим гіллям. Хата обмита дощами, зяє вибитими вікнами і дверима. Повітка за хатою напіврозібрана, без даху. Були комори, але їх перевезли на колгоспне подвір'я, залишились одні пеньки, на яких вони стояли. Від клуні в кінці городу лише стояли два високі дубові присохи. Як їх ще ніхто не спиляв? Мабуть, не знайшлося гострої пилки.

Рання шовковиця, на яку накинула оком Галька, росла за хатою, була вже старенька, але ще міцна, гілляста, зручна лазити по ній. І справді, ягоди шовковиць уже червоніли між зеленим листям, що означало: з великої нужди їх можна їсти. Вони ще кислі, аж щелепи зводитиме, проте шлунок матиме роботу.

– Ліземо? – задерла Галька голову на шовковицю.

– Ліземо! – згодився я.

І ми полізли. Я перший, за мною – Галька.

Шовковиці, як я й передбачав, були кисліші від кінського щавлю, їм би ще спіти та й спіти на сонці, але коли ти голодний і вже заліз на дерево, мусиш їсти.

І я їв. Наривав повну жменю ягід, висипав у рот і жував, тільки зернятка тріщали на зубах. Від кислоти аж пекло в роті, дерло в горлі, на очах виступали сльози. Та я не зважав.

їла й Галька. Теж на повен рот.

їли мовчки, поспішали втамувати голод, який постійно переслідував нас з ранку до вечора.

Смакуємо, коли це раптом чуємо знизу:

– Гей, ви! Ану злазьте! Та швидше!

Дивлюся на землю і бачу під шовковицею трьох хлопчаків. Худі, босі, давно не стрижені, в порваних на колінах штанях, в сорочках навипуск.

Хлопчики були молодші від нас віком, я їх знав наглядно, але не знав поіменно.

Галька теж втупилася поглядом у них і одразу ж огризається:

– А чого нам злазити? Хіба це ваша шовковиця? І хто ви такі, що нам наказуєте?

Один із хлопчаків, білочубий і щербатий, мабуть, старший серед них, ступив ближче до шовковиці й відповів:

– Того, що ви не з нашого кутка! Ідіть на свій і там шукайте собі шовковиць! А цю ми, воловичани, самі об'їмо! Зрозуміла? – І знову категорично: – Злазьте!

Нам би одразу злізти й піти, але Галька накостричилася, мовляв, тут і вам вистачить, жаднюги, лізьте та їжте, хоч полопайтесь.

А білочубий знизу:

– Не базікай багато, а злазьте, бо груддям зженемо!

– Тільки спробуйте! – Галька.

– І спробуємо! – Білочубий. – Ану, хлопці!

Всі втрьох хлопчаки кинулись шукати груддя, і незабаром воно полетіло до нас на шовковицю, розбиваючись здебільшого об гілля.

Ми з Галькою полізли вище, щоб вони не поцілили нас, але це не врятувало становища. Білочубий щось сказав одному з двох своїх товаришів, той притьмом кинувся із саду на вулицю й незабаром привів ще трьох хлопчиків. Тепер вшістьох вони засипали нас груддям.

Діватися нам не було куди, і я звелів Гальці злазити.

Гукнув і хлопцям:

– Годі, перестаньте! Ми злазимо!

Хлопчаки припинили кидати, одійшли з-під шовковиці, але запасного груддя з рук не випускали.

Й знову все зіпсувала гарячкувата Галька. Нам би злізти й мирно піти собі додому, а вона, стрибнувши з шовковиці на землю, стала погрожувати хлопцям:

– Чекайте, ви прийдете на наш куток, я вас усіх по черзі перелупцюю, жаднюги! Я вам покажу: «Наша шовковиця!»

Це, мабуть, і роздратувало хлопчаків.

– Бий їх! – скомандував білочубий, і в нас із Галькою полетіло груддя з близької відстані. Гальці дісталося по плечу, а мене грудка боляче вдарила по нозі.

Довелося втікати. Ми з Галькою рвонули не на вулицю, де нам могло б дістатися добряче, коли б до тих хлопців приєдналося ще кілька, а побігли вздовж городу, що тягнувся до поля. Там, за неглибокою канавою, була вузенька польова дорога попід городами, яка вела в село, на крайню вулицю від кладовища. Туди ми й побігли.

Хлопчаки теж бігли за нами, жбурляли вслід груддя й улюлюкали. Лише як ми перескочили канаву й