Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

хто ж не знає Михала, Самуїлового сина; ось несе ж на руках батька — помер старий, шкода, та тільки років йому вже під вісімдесят було, от і помер, ніхто його не вбивав, ти охолонь, хлопче… І обпікав спину воєводі ненависний, чіпкий, пам’яткий погляд молодого Мардули. * * *

— Он воно як, — спроквола мовив абат Ян, намагаючись отямитися від почутого. — Бог тобі суддя, Михалеку, а я не візьмуся вирок виголошувати. Шкода, що відразу не сказав… Тільки відчуваю: так, як ти сам себе краєш, жоден кат тебе покарати вже не зможе.

Михал мовчки відвернувся.

— Ти їдеш із нами? — Марта ледь доторкнулася до братового плеча — здригалося.

- Їду. Сама знаєш — до сороковин часу майже не залишилося, та й Мардула на мене там чекає. А в нього — моя дружина.

— Отже, що має бути, того не минути, — кивнув Ян.

Через дві години, коли сонце вже позолотило верхівки столітніх дубів Гарклівського лісу, абатський візок, двоє верхівців і собака покинули млин.

Вони поспішали до Шафляр, і похмурими були думки кожного з них.

Можливо, це називається передчуттям?

5

…За два з половиною тижні страшна звістка пролетіла над Опіллям, і довго по тому плескали язиком холопи в панських маєтках та чорштинські бровари,[17] перемовлялися між собою працівники Хохоловської гути[18] й купці з Тиньця, а в корчмі Рудого Базлая вже відверто патякали про те без угаву — із ранку і до вечора.

Гайдуки Лентовського дощенту спалили Сокириного млина!

Сам старий князь прибув на чолі трьох дюжин своїх людей і дивився єдиним оком, налитим дурною кров’ю, на бурхливе полум’я, у якому сипав прокльони помираючий мірошник Стах та мовчки гинула безрука мірошничиха, яка навіть не спробувала вибігти надвір; та що там князь — провінціал[19] Гембицький у фіолетовій мантії особисто супроводжував розлюченого Лентовського, і нещадна слава борця з єрессю бігла попереду суворого домініканця, змушуючи здригатися уві сні навіть тих бабусь, кого сусідка з дурного розуму при свідках обізвала відьмою!

Тільки один син мірошника Стаха, сивий коротун, помер гідно, зустрівши гайдуків дерев’яними вилами, — уже смертельно поранений, він прорвався крізь стрій, перехопив зубами горлянку того, хто намагався його зв’язати, і гайнув у ліс.

Перешіптувалися гайдуки — як вовк пішов, проклятий, через те й не дістали кулею… такого сріблом треба!..

Три дні й три ночі вила з тієї години Гарклівська хаща, де конав у гнилому барлозі сивий вовкулака; і двоє ченців із супроводу провінціала Гембицького пропали невідь-де — той, котрий першим кинувся зі смолоскипом до Сокириного млина, і той, який реготав голосніше за інших на прокльони палаючого старого та гукав йому: „Туди тобі й дорога, клятий чаклуне!“

Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину — вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари.

Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем.

Великий здрайця

Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.

Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе.

Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.

Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути я теж не можу.

Люди називають мене дияволом.

Це правильно.

„Це правильно, — як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника-місяця, — це правильно, правильно… правильно це!“

Вони не вірять.

Від певного часу — не вірять.

Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.

Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.

Не знав, що таке можливо.

Не знав…

Люди називають мене Князь Тьми.

Я не князь.

Я — невільник Тьми.

Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.

Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ — колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!

По суті, це те саме.

Для мене.

Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.

Я вмію тільки брати й складати.

Ще я вмію сміятися.

Хочете реготати так, як я, ваші милості?

Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не