Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки — тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!

Брати й складати, ваші милості, брати й складати!

Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде — другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче — сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший!

Для вас воля починається зі слова „ні“, бо, вимовляючи „так“, ви підписуєте угоду, а потім — яка потім може бути воля?! Я ж говорю „ні“, і це — моє рабство, оскільки „так“ відкриває двері всередині мене, відкриває ворота до пекла: це „так“ навпаки, бо коли воно дарує вам волю ввійти… Тоді й пекло одержує змогу вільно вийти!

Згинь, вільне слово „так“!

Я не вмію віддавати!

Я не вмію… Я не вмів віддавати.

Я — невільник Тьми, я — вілан Геєни, я — порожня рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечу Пекла, і заздрю тому злочинцю на ешафоті, чиє черево пронизує зараз гострий накіл.

Що взяти з порожньої рукавички?

Виявляється, є що…

Виявляється, я можу навіть добровільно дарувати, і це нове й дивовижне, як розмаїтість обридлого болю.

Я більше не самотній.

Хіба не так, злодієчко?!

Якщо ти зуміла ввійти й вийти, якщо я зумів на мить зупинитися і, пританцьовуючи босими п’ятами на пекельній пательні, зробити неможливе, отже, я не самотній, навіть коли знаю, що такі, як я, ніколи не зустрічаються один з одним у цьому світі. Самотність палаючого всередині диявола серед людей, які вважають, що це вони страждають, як ніхто; самотність пекла в чистилищі — невже ти не назавжди?!

Риплять колеса тарантаса, форкає натомлена кобила… Куди я їду?

Люди називають мене Нечистим.

Називайте як завгодно — тільки зовіть!

КНИГА ТРЕТЯ.
ЄРЕСЬ КАТАРІВ
Розділ сьомий
1

— …Ой люди добрі, ви ж тільки погляньте, хто до нас приїхав! А ми вже й заждалися, думали, не встигнете! А мамка, мамка геть очі виплакала… стара вона геть, мамка наша, із печі вже майже не злазить!

Звісно, першою, кого побачили подорожні при в’їзді до Шафляр, була розповніла за ці роки рум’яна Тереза — старша з прийомних дочок Самуїла-баци. Щаслива дружина благополучного краківського купця дісталася до рідного села три дні тому без будь-яких пригод, від душі виплакала своє над батьківською могилою й тепер щиро тішилася зустрічі.

Такою Тереза була завжди — щирою і в горі, і в радості.

А позаду Терези, котра негайно кинулася обнімати Марту, яка вже спішилася, виходили з сусідніх хат шафлярці, на ходу поправляючи одяг та витираючи руки, — на скотарні чи біля грубки важко дотримуватися охайності. Деякі обличчя були знайомі, хіба що гусячих лапок у кутиках очей та зими у волоссі додалося; інших упізнаєш не одразу — спробуй упізнай у ставній господині, яка стоїть руки в боки, тим часом як за її поділ чіпляються двоє замурзаних малюків, оте худюще веснянкувате дівчисько, з котрим у дитинстві грав у піжмурки, а пізніше намагався пригорнути в кущах, як навчав старший брат, і дістав од недоторки такого ляпаса, що потім півдня у вусі дзвеніло!

Схвально кивали, підводячись із колод, відполірованих за роки сидіння до матового блиску, білобороді старі (начебто, коли їхали звідси, вони були такі ж… Чи це вже інші?), лунко відчинялися віконниці, виходили, посміхалися, віталися краяни, і від загальної неквапливої привітності, від статечного поплескування по плечу та скупого доброго слова, від того, що нарешті приїхали ДОДОМУ, легшало, яснішало на душі, і світ раптом починав здаватися не таким похмурим та безрадісним, а туга, що стискала серце, потроху відступала, згорталася в клубок…

Марта, Ян і Михал вертіли головами навсібіч, щохвилини віталися й чимраз більше переконувалися, що Шафляри залишилися такі ж, як і десять, двадцять, тридцять років тому. Міцні брусовані хати, мукання корів і блекання овець по оборах, городи, де росло все що завгодно, аби тільки годилося до холодника, до кухля доброї слив’янки; викладені вздовж єдиної вулиці товсті колоди для вечірніх посиденьок, суто символічна огорожа околиці, постарілі паркани, до лагодження яких ніколи не доходять руки… Навіть вибоїни на дорозі були ті ж самі, знайомі, і повітря, свіже гірське повітря кожним глибоким вдихом нагадувало: „Ти вдома!“

Удома…

Величезні вівчарські пси, які не знали прив’язі, мовчки зизували на Джоша; зрідка порикували молодші з них, але бійки не зчиняли — бачили, відчували досвідчені вівчарі в одновухому прибульці щось чуже, не собаче, а тому поклали собі не зв’язуватися.

Повагом пройшовши-проїхавши майже через усе село, подорожани вже добиралися до Самуїлової хати на іншому кутку Шафляр, коли перед ними постав молодий хлопець у широких шкіряних штанях, заправлених у невисокі стоптані чоботи, у вишиванці, підперезаній квітчастим поясом, за яким стирчав короткий ніж. Хлопець упевнено загородив подорожнім шлях і, міцно стиснувши вузькі губи, уп’явся поглядом у Михала, ігноруючи обурені вигуки квестора Ігнатія, який правив абатським візком.

„Мардула“, — відразу здогадалася Марта. Притримуючи коня, вона спостерігала за тим, як Михал з навмисною неквапливістю злазить з коня, перевальцем підходить до юного розбійника, причепуреного з нагоди такої очікуваної зустрічі, і різко, не розмахуючись дає йому дзвінкого ляпаса,