Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

і молодший Мухи, Підпригора, Остапенко, Малін, а за ними старший, два середні й два молодші Остяки, Пєкарь, Столяр, Іван Кидало, Смага, Боднар, Яцик, а за ними Руля Каліка, Зварич, Орлов, хто ще? Скочиляс, Іванов, Станкевич, усіх не згадаєш, навіть були деякі шмаркачі мого віку, й ми їм потім заздрили. На Східному, біля ресторану «Росія», в якому колись пацани відпиздили вискочку Валерія Лєонтьєва, Адвокат із натовпом перевернув міліцейський «бобік», який намагався розігнати народ; народу, ясний перець, така муля не сподобалася, й народ рвонув до місцевого опорного пункту, де відпиздив чергову частину, позривав із вікон ґрати, побив скло, пообписував усередині стіни, обісцяв кабінети дільничних, фараонам пообривав погони, а Вася Чілі плюнув у пику начальнику чергової частини (його на другий день взяли). Потім приїхало кілька взводів у касках і з великими металевими щитками, а за ними купа «бобіків» із мигалками, а за ними пожежні машини, котрі лупили в народ могутнім струмом води — з тридцяти метрів збиває з ніг; і народ почав відступати, поволі розсіюватися, оскільки найближчі квартали вже були оточені міліцією та внутрішніми військами, які все прибували та прибували; а потім почалися облави одразу в кількох масивах — на Східному, Бамі, Новому Світі, Глибокій, у Старому парку. Фараони шастали вулицями, провулками, перетрусили кожне подвір'я, дурнуватими запитаннями докучали дворовим компаніям, а потім у фараонів з'явилися списки з довгою чередою прізвищ і поганял тих, хто брав участь у тому вечорі, й почався новий шмон, нова хвиля арештів. Багатьох тоді посадили. Того ж незабутнього вечора, пригадую, до мене прибіг малий Машталір, у мене тоді зависали Риня й Коновал, я сказав Боді — ти був з нами, моя мати це підтвердила, а вітчим посміхнувся й змусив нас грати з ним у шахи, а через півгодини припхався наш дільничний капітан із двома чи то єфрейторами, чи то сержантами й почав ставити свої підступні, двозначні запитаннячка, і вітчим сказав йому, не блатуй, начальник, чьо під малих мутиш, і капітан запитав у вітчима, чи той сидів, і вітчим назвав статті, за якими сидів, а потім сказав, що цілий вечір малі (показав на нас) були тут і грали з ним по черзі в шахи; як виявилося, в тих блядських списках був малий Машталір, і навіть я з Ринею, хоча нас у тій катавасії й близько, на жаль, не було, про війну ми ще нічого тоді не знали; значно пізніше пацани казали, що фараони ловили всіляких гнид, які з переляку видавали всіх, про кого бодай трішки чули.

Петро Григорович і Валік опиняються в нашій колоні і йдуть одразу за Юрою Пижем, Дефіцитом. Поруч із ними валить Коновал, він сьогодні, як не дивно, не вмазаний. Я, Риня, малий Машталір, Гебельс і ще два штемпа з Молодіжної(Спальний район у Тернополі) йдемо позаду. Спостерігаю за Петром Григоровичем і кажу Рині, що зараз би його прибив. Він мовчки на мене дивиться і мовчить. Петро Григорович говорить із Валіком, повертає до нього голову, і я бачу, як краєм ока він стежить за мною. Невже здогадується, що я знаю про нього і Ляню? Раптом Риня каже, я тебе розумію, але ти маєш узяти себе в руки; Толя, це було до тебе, і Петро Григорович не міг знати, що ти з тією каргою будеш зустрічатися, так шо його вини я не бачу; пауза; хоча, це, мабуть, так написано на небі, Петро Григорович не може бути твоїм другом, це такий тупий і неписаний закон природи, якщо між мужиками пройшла баба — вафлі, вже нема дружби; пауза; Толян, тобі нада про все це забути. Да, відповідаю Рині й замовкаю. З одного боку, розумію, що Петро Григорович мені і не думав робити за–падло, але з іншого… бляха, я більше не можу, не хочу бачити цю людину, дивитися їй в очі, слухати її розмову чи спостерігати, як вона біля мене сміється, курить, жартує, гнівається чи просто перебуває поруч; ненавиджу все, що з ним пов'язане, — його звички, улюблені слова чи цигарки, колір волосся, вираз обличчя, хитрі очі, врешті, його дебільний одяг; а манера Петра Григоровича одягатися вже давно мене дістала: ці галімі панти ходити в крутому чорному костюмі і в лакованих туфлях без шкарпеток… інтелігент зачуханий, дешевий фраєр! Я тримаю кастет у кишені катонового куртяка, стискаю, від гніву мною трусить. Ледве себе стримую, щоб не підійти до Петра Григоровича і не зарядити йому в диню. Проте розумію: якби таке сталося, я був би неправий.

Виходимо до Центрального стадіону. Дефіцит підіймає вгору руку, аби всі зупинилися. Він каже, що нам не нада великим табуном маячити, аби не привертати увагу фараонів. Ми зустрічаємо трьох знайомих пацанів зі Старого парку, які є нормальними штемпами і з нами в мирі, дружньо перекидаємося словами. Чьо вас так багато? — запитує один із них. Ваших шакалів виловлюємо, каже Дефіцит. Ну, втручається в розмову інший, якшо вони заслужили, хай буде так. Ми з ними прощаємося, й вони відходять по своїх ділах. Біля кас стадіону бачимо натовп, чоловік до тридцяти. «Старий парк!» — кричить Пиж. Дурак ти, зупиняє його Коновал, це наші, зі Східного, а он там і пацани з Глибокої. Раптом помічаємо між ними метушню. З того табуна махають і кричать «сюда! сюда!». Високий шланг гукає, що Старий парк тут — із іншого боку Будинку залізничників. Невдовзі з'являються ще дві наші групи, вони вирушають з тилу до Будинку залізничників, аби відрізати уйобкам дорогу до кварталів приватного сектору. Ми підходимо до пацанів зі Східного й Глибокої. Один із них, з металевими верхніми зубами, які поблискують у темряві, захекано каже, що Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять. «Ім вафлі!» — кричить Риня. Раптом усі біжать, кілька голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини, тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку залізничників, а на сходах п'ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п'яти від мене на колінах стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо й біжить далі.

— Вони там! — чути грубий голос попереду.

— Всі сюда!

— Вони у дворі!