Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

з ревінням плюснулося назад. Це була чиясь голова, схожа на тюленячу, але сплюснуту зверху, а розмір її був завбільшки з дорослого гіпопотама. Ми вискочили з порогів зі швидкістю, яка зробила б честь гарвадській вісімці, а Бессі й Бен отямилися, коли ми вже були на середині озера…” Цей уривок, щоб Ви знали, не з фантастичного твору. Автор — відомий дослідник і мандрівник. Тварина, яку описав А. Сандерсон, водиться в Африці; місцеві жителі називають її м’куум’бембу. В Африці, а не в тріасі!.. До речі, голова і хвіст м’куум’бембу — як у ящірки. Вона нападає на бегемотів, носорогів і слонів. Ось чого в тому місці, як запевняє А. Сандерсон, не зустрінеш жодного з цих теплокровних велетнів.

А звір, почовгавшись черевом, зіп’явся на задні і перевальцем потюпав нагору. Вряди-годи він нахилявся і, підібравши щось, ковтав.

Хай там що, а спостерігати крізь щілину в дверях за потворою, яка більша за наше житло, втіха невелика. В мені боролися два почуття — обов’язку перед друзями та самозбереження. Особливо гостро доймало друге: мене як магнітом тягнуло до пульта управління. Стримувало тільки те, що рептилія, хоч і прямувала в мій бік, але робила те без видимої мети. Мабуть, сірий прямокутник на горі не викликав у неї ніякої цікавості, принаймні поки біля нього не помітно було руху.

Мирославе Петровичу, ця тварина, виявляється, їла каміння. Щоб хто сказав, не повірив би. Підбере з землі каменюку, задере пащу і ковтне, а тоді здригнеться, ніби її судомить… Раптом тварина, опустившись на всі чотири, задніми лапами почала розкидати землю, як це робить курка. А тільки уявіть собі ногу слона з трьома, немов у птаха, пальцями… Нарешті звір оговтався, сів у щойно вириту яму і завмер. Я вирішив скористатися з цієї ситуації і непомітно виставив назовні ліжники, скафандр, посуд, а також усе, що може знадобитися колегам, доки поряд не буде “машини”. Але звір, хоч і сидів непорушно, проте його банькаті очиська вогко виблискували на сонці. Сидів він так дуже довго, — може, годину, може, й більше. А я стояв весь час як на шпильках, не наважуючись відчинити двері та винести решту майна…

Нарешті звір підвівся і, роззявивши пащу, заволав. Не вгаваючи, став підтюпцем бігати навколо ями, де виднілися три зелені сферичні предмети завбільшки з великий кавун. Закінчивши ритуальний танок, попрямував у мій бік, полишивши яйця напризволяще.

Жарота була пекельна. Гаряче повітря заповнило приміщення, я весь обливався потом, а в банці не лишилося вже й краплі води. Та перед лицем небезпеки я найменше думав про спрагу і спеку. Найсильніше мене непокоїло те, що саме в цей час можуть нагодитись Марія з Олексою.

…Тепер мені доводилося спостерігати з ілюмінатора. Я побачив тварину зблизька. По-перше, кігті у неї на ногах були не меншими, ніж зубці на роторі екскаватора; по-друге, голову вона мала завдовжки і завширшки, як дві крокодилячі. І вся постать рептилії виказувала неймовірну могуть і силу. Навіть руху, зробленого нею ненароком, було б досить, щоб наша легка лабораторія покотилася шкереберть. Закортіло негайно натиснути на оту червону клавішу, поки оливково-коричнева потвора з зеленими наростами на тілі не наблизилась небезпечно близько. Долати цей намір допомагала думка про долю Марії з Олексою, які залишаться тоді без нічого в небезпечному й чужому краї. Якусь мить здавалося, що все це мені ввижається в дрімоті і варто розплющити очі, як усе зникне. Та скільки я не кліпав очима, а постать страховиська все наближалась; я вже чітко бачив черепашачо-крокодилячий малюнок шкіри, яка звисала зморшками під горлянкою. Пласкою червоною змією вилітав і знову ховався довгий язик. На мить рептилія спинилася біля зрубаної Марією пальми і, випустивши в неї “червону блискавку”, почала вигризати рештки м’якуша… Колись я бачив кіно, в якому показували вражаючі кадри загибелі міста внаслідок вторгнення динозаврів. Перед очима в мене і зараз стоять потвори, що кігтистими лапами і страхітливими хвостами руйнують людські житла. Та, як згодом виявилося, роль динозаврів виконували морські ящірки з Галапагоського архіпелагу, що їх режисер випустив у іграшкове картонне містечко. Мені хотілося, щоб ситуація зі мною була таким же фокусом. Та, на жаль, я перебував не в залі кінотеатру, не в картонному, а справжньому приміщенні, і мені загрожувала реальна небезпека.

Таблетка від “часового прискорення” пекла мені руку, а до пульта притягувало дедалі сильніше. Але я вирішив до краю спізнати випробування, бо коли втечу, маючи хоч найменший шанс залишитись, то зраджу колег і довіку не прощу собі цього.

Вигризши пальму, яка в його лапах здавалася маслаком, чудовисько сіло за кроків сім від моєї схованки і втупилося в лабораторію. Блиск банькатих очей зачаровував, перетворив мене на живу скульптуру. Здатність рухатись з’являлась тільки тоді, коли на оті дві живі вологі кулі насувалися повіки. Тварина раз у раз міняла місце, але жодного разу не підходила ближче, ніж на сім-вісім кроків. Пересідаючи, вона, немов на майданчику демонстрування мод, показувала міцний зелений гребінь, що тягнувся від голови до кінця хвоста, великі крокодилячі ніздрі, отвори на місці вух, бляшки зароговілої шкіри, що старою бронзою поблискували на сонці. Я чув навіть її хрипке дихання (зовнішній мікрофон не вимикали). Нарешті звір, востаннє окинувши поглядом нашу машину і, мабуть, переконавшись, що сірий ящик не загрожує ні йому самому, ні гнізду, пішов перевальцем униз… Звісно, це дурниці, і мені те тільки здалося, але в його булькатих очах я розгледів допитливість.

 Сонце хилилося до заходу, на небі жодної хмаринки, повітря як у духовці… А рептилія, опинившись у чагарнику, лягла на живіт і завмерла. Здалося, вона скидалася на валун, оброслий зеленню. Я довго чатував, сівши в затінку лабораторії. Та звір, мабуть, заліг надовго.

Від спеки і пережитого мене теж хилило на сон. Щоб якось здолати сонливість, я вирішив усе записати, так би мовити, по гарячих слідах. Водночас не лишав без уваги і сплячу тварину.

…Повіяло свіжістю. Сонце вже ось-ось торкнеться вершечка сусідньої гори. Я доїв рештки сагової каші і втамував цим не тільки голод, а й спрагу. Перечитав написане.

Здається, я нічого не пропустив. Мушу сказати, що в школі за твори я ніколи менше четвірки не мав. Надто