Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якщо є зв'язок… Ходімо, спробуємо.
Бутурлак крутив ручку апарата з чверть години, поки остаточно не переконався в марності своїх сподівань.
— Все, — підвівся нарешті, — ходімо снідати.
Вова й Олекса встигли вже скупатися в озері й сиділи на шкільному подвір'ї, дивлячись, як Антон Іванович смажить рибу.
— Я вам на дорогу дам, — перехопив їхні погляди Демчук. — Бо дорога неблизька, виголоджена людина апетит подвійний має.
Солдати закивали дружно, погоджуючись, і Антон Іванович усміхнувся жалісно: зовсім ще молоді хлоп'ята — сидять там у районі на пайку, а їм того пайка на один зуб.
Лебединський лежав із зав'язаними за спиною руками у незручній позі, підібгавши під себе ноги й занурившись у траву обличчям. Коршун стояв над ним.
Біль, гнів і безнадія переповнювали молодшого лейтенанта, стогін і ридання рвалися з вуст, і він кусав їх до крові, щоб хоч якось утамувати той страшний біль, що рвався зсередини.
Вони вклепалися, як останні хлоп'ята. Від'їхали від Острожан кілометрів за шість-сім і вже думали, що ніщо їм не загрожує. Ліс підступав до самої дороги, густий листяний ліс, але такий тут усюди — їдеш і кілометр, і десять пробитою ще дідами колією, а обабіч, здається, одні й ті ж дуби, берези й вільхи. Їдеш як у тунелі, і ця зелена одноманітність поступово заколисує, притупляє пильність, сон налягає на людину, і нема вже сил боротися з ним…
Молодший лейтенант знав, чим загрожує їм притуплення пильності, спочатку він сам ішов попереду коней з автоматом напоготові, потім його підмінив Вова, та через п'ять кілометрів від Острожан вирішили, що нема чого боятися коршунівців, вмостилися на задньому сидінні брички, Олекса підігнав коней, і ресорна бричка застрибала на вибоях лісового путівця.
Першою чергою мало не впритул бандерівці скосили Вову та Олексу. Лебединський устиг схопити автомат і стрибнути з брички просто в кущі, але перечепився ногою за якийсь корінь, і це вирішило його долю. Впав і випустив автомат. Поки дотягнувся до нього, було вже пізно: навалилися двоє, оглушили ударом по голові, і, коли прочумався, побачив, що хтось зазирає йому у вічі — уважно й запитливо.
— О-о, прошу пана ласкаво, — посміхнувся злостиво, — із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…
Лебединський рвонувся, але руки були зв'язані за спиною в ліктях, і він безсило заточився знову на спину.
— У-у, гади! — видихнув гнівно.
— Я не радив би пану так злостивитись, — зареготав бандерівець. — Бо пан уже не офіцер, а звичайний полонений, навіть, перепрошую, не полонений, а заарештований, бо таких офіцерів ми в труні бачили…
Він випростався — високий, кремезний, одягнутий у німецький офіцерський мундир без відзнак, зняв німецького військового кашкета й витер брудною ганчіркою, що правила за хусточку, спітніле чоло. Видовжене обличчя облямовувала борідка, в якій де-не-де пробивалася сивина, очі дивилися гостро й безжально. Розмахнувся й бильно вдарив носком чобота Лебединського в стегно.
— Ану, підводься, — загорлав, — бо ми з тобою тут гратися не збираємось!
Лебединський ударився головою об корінь, що виступав із землі, в скронях одразу задзвеніло, різкий біль пронизав усе тіло, і він знову втратив свідомість.
Фрось, а це саме він стояв зараз над Лебединським, зітхнув і заховав хусточку до кишені.
— Хирляві якісь люди пішли, — поскаржився. — Його лише раз тюкнеш, а він уже й неживий…
Підбіг Грицько Жмудь, скосив око на Лебединського, нагадав Фросеві:
— Вуйко просив живим хоча б одного…
— Куди він дінеться? — Фрось відкоркував флягу, ковтнув сам, скривився і, повагавшись секунду-дві, приклав шийку фляги до вуст Лебединського. Той ковтнув, закашлявся й сів, озираючись каламутним поглядом.
Фрось покалатав флягою, на слух визначаючи, скільки лишилося, й закоркував її.
— Підводьтеся, прошу я вас, — нахилився над Лебединським, — бо не можемо гаяти часу.
Молодший лейтенант став на коліна, похитався трохи й підвівся. Ступив кілька кроків, продираючись крізь чагарники, і вийшов на путівець до брички. Побачив, як двоє бандерівців тягнуть з неї за ноги Олексу — мертва голова його важко вдарилася об приступку брички, впала на пісок, залишивши на путівці неглибоку ямку.
— Другого вже відтягли? — запитав Фрось і, одержавши ствердну відповідь, наказав: — Закопайте їх, прошу я вас. Чоботи я вже обдивився, кирзяки стоптані й шеляга не варті, не морочте собі голову з ними. З цього знімете потім, — кивнув на Лебединського, — а поки ворушіться швидше, бо часу обмаль, і стрілянину могли почути.
— Хто там почує? — незлобиво обізвався один з бандерівців. — А якщо й почують, — плювати, ми тут господарі.
— Ой, не кажи так, наженуть районних енкаведистів, якої тоді заспіваєш, прошу я тебе?
— Всі в болоті подохнуть… — заперечив бандерівець. — Тут боліт на всіх разом з «яструбками» вистачить!
— Дурний ти ще, хлопче, — докорив Фрось, та раптом вибухнув гнівом. — Я кому мовив — швидше їх у могилу, самим кулі скуштувати захотілося?
Бандерівці рушили, і мертва Олексова голова захилиталася, залишаючи на путівці звивистий слід. Лебединський дивився на цей слід і думав: отак потрапити до засідки. Він, командир стрілецького взводу! Краще б його скосили першою чергою, щоб не бачити такого…
Але ж, подумав, це було б несправедливо. Хлопцям усе ж легше, вони, може, й не відчули, що вмирають… А в нього все попереду: і ганьба, і катування, і смерть, і він мусить спокутувати свою вину, не схилити голови й прийняти смерть гідно.
Але чому так пече в грудях і чому гіркий клубок не дає дихати?
Він стояв, дивився на ліс, у якому вже стихли автоматні черги і який жив своїм власним життям, ліс, котрому не було ніякого діла до людських трагедій. Перестрибнула з дерева на дерево, розпушивши хвіст, білка, сердито зацокотіла й подалася в своїх невідкладних справах, цвірінькнула синиця, а над дорогою літали великі бабки, тріпочучи прозорими крильцями. Їм було гарно, бабкам, над теплою літньою дорогою, в напоєному ароматами квітів повітрі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.