Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

в груді

Є молоко. От я й сіла

У сніг під плотом в затишку,

Щоби дитя покормити.

Воно, малюсіньке, зараз

Взялося ссати так міцно -

Морозу ще не почуло,

Тільки що щічки червоні.

І ссе, а очка ті чорні

Звернуло прямо на мене

І так глядить, мов розумне,

Мов ось-ось хоче сказати:

«Не бійся, мамо, не бійся!»

І стало якось так ясно

Довкола мене і любо,

Неначе сніг весь розтаяв,

І вітер теплий повіяв,

І пруття зе́ленню вкрилось…

А я дивлюсь, не надивлюсь

На ангелятко маленьке -

Про світ, про горе забула…

Втім, пси завили десь близько,

І вітер свиснув над ухом

І снігом кинув у очі -

І я прокинулась разом.

Аж чую: руки і ноги

Вже одубіли, мов крига,

Дитина змерзла і плаче,

Мене сон клонить додолу,-

О боже, я замерзаю!

Була хвилина - і думка

У голові моїй блисла:

«Що ж, замерзаю, то й добре!

Не буду більше терпіти».

Та плач тихенький дитини,

Мов ніж, пройшов моє серце,

Прогнав ту думку погану.

Ні-ні, сама я най гину,

Та защо ж гинуть біднятку?

І, всеї сили добувши,

Я викопалась із снігу,

Що вже до впів мя присипав,

І загорнула дитину…

Хотіла б бігти бог зна де,

Та сил немає. Хотіла б

Огріти бідну дитину,

Та в мні тепла вже не стало.

А тут дороги не видно,

І ноги в’язнуть в заметі,

І вітер свище, б’є в очі…

Я йшла без думки, аж бачу:

Стоїть хатина, мигоче

Слабеньке світло з віконець.

І я надумала зразу

Під те віконце в загату

Свою дитину покласти.

Тут, чень, не всі ще поснули,

Хтось плач дитини почує,

Її візьме, обігріє…

Сама ж піду світ за очі,

Поки де згину в заметі.

Як нагадала - зробила.

Поцілувала те личко,

Що вже мороз був обхопив

І сніг присилував вперто,

Пообвивала якмога

І у загату в затишку

Ту ж під віконцем поклала.

Сама ж, як сонная змора,

Пішла снігами у поле,

Тяжка була та дорога!

Що крок, здавалось, на ноги

Тягар якийсь сотнаровий

Наляже - дви́гнуть несила.

А вітер б’є мене в очі

І свище - чую виразно,

Словами свище: «Ти, підла,

Погана Сурко, що робиш?»

То йду, то стану… У серці

Немов іглами щось коле.

І ловлю слухом всі звуки,

І все, здаєсь мені, чую:

Пищить і квилить дитина.

І почали мені мислі

Страшнії в голову лізти:

«Ану ж всі в хаті поснули,

Плачу дитини не вчують,

Моя дитина замерзне!

Ану ж почують собаки,

З’їдять дитину живою!»

І я мов вкопана стала.

І, обернувшись, щосили

Кричати стала: «Рятуйте!

Моя дитина, дитина!»

Та пусто, глухо довкола,

Ковта́є вітер мій голос…

І я, мов кінь із припону,

Рванулась, кинулась бігти

Назад в село. Спотикаюсь,

Упаду, встану, знов впаду,

Кричу і плачу - даремно!

Біжу, біжу так і мучусь,

Здаєсь, годину і другу,

Здаєсь,- віки вже цілії,

А хати з світлом не видно.

Якісь стоги все та верби,

Собаки виють далеко,

Якісь рови глибочезні,

Плоти - а хати не видно!

І стала люта розпука

Прокрадуватися в душу:

Я мечусь, мов божевільна,

Кричу щосили і плачу.

Аж тут хтось цап! мене ззаду.

«Ти що тут робиш?» - питає.

Я озирнулася - ша́ндар!

Блищить на плечах карабін,

Ліхтарня блима при пасі.

Хоч я, у коршмі ще бувши,

Шандарів дуже боялась,-

Боявсь ще дужче їх Юдка! -

То тут мені ані крихти

Страшним той шандар не здався,

І я припала до нього,

Мов до спасителя свого.

«Ой пане,- мовляю,- я Сурка,

Що в Юдки в коршмі служила,-

Гляджу своєї дитини!»

І все йому розказала.

Взяв мя шандар за руку

І по селу попровадив,

Аж поки світло ми вздріли.

«Чи та се хата?» - питає.

«Не знаю, пане! Погляну!»

Пішла я - боже, мій милий! -

Та сама хата й загата,

Але дитини немає!

І стала я, мов мертвая.

«Нема дитини!» - говорю.

А в хаті світиться, гомін…

Застукав шандар… Ввійшли ми.

Та вже при вході я чую:

Кричить дитина. «О боже!» -

Лиш тільки скрикнуть могла я

І впала в сінях зомліла.

Що сталось дальше - не тямлю.

Лиш мов крізь сон споминаєсь,

Що в хлопській хаті лежу я,

Тепло, і чисто, і ясно…

Сидить бабуся край мене,

І головою хитає,

І стиха-стиха говорить:

«Дурна ти, Сурко, та глупа!

І чом було не застукать?

Ми ж не собаки, як Юдка

Й його Юдчиха, ми люди!

А то ж чи чуване діло

В снігу дитину лишати!

Ще щастя, що я не спала,

Молилась богу, аж чую:

Щось під вікном у загаті,

Мов котеняточко, м’явка»…

І знов нетяма…

Аж тут я

Прийшла до себе, в шпита́лі

Тюремнім. Кажуть, в гарячці

Я три неділі лежала…

Кажуть - судити мя будуть.

Та що, най судять, бог з ними!

Байдуже суд мені їхній,

Байдуже їхняя кара.

Я суд найтяжчий пройшла вже,

Знесла найтяжчую кару

Отої ночі страшної.

Що буде далі - не дбаю!

Я не боюся роботи

І не лякаюсь нічого,

Як лиш дитина зо мною.

Для неї все я готова

Знести!.. Говорять, хотіли

Мені відняти дитину,-

Ну, та спасибі гарячці,

Не допустила до