Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

того!

Я, кажуть, так верещала,

Металась, рвалась невпинно

І все дитини шукала,

Що доктор врешті промовив;

«Віддайте їй ту дитину,

Бо за життя я не ру́чу!»

Воно тепер вже більше́ньке,

Уже й сміятися вміє.

Глядіть, як граєсь, як дрига,

Ручками хапле за груди!

Моя ти розкіш єдина!

Ти мій пестунчик маленький!..

 

7-8 вересня 1889

 

У ЦАДИКА

 

 

Присвячую Наталії Кобринській

 

 

«Ох, цадик, 28 я бідна жидівка, я все

В тобі шанувала власть божу!

З далеких сторін, із підгірських країн

Я з вірою к то́бі прихожу.

 

Ох, цадик, потіш ти мене, не гордуй,

Що я така бідна й недужа!

Без тебе мені погибати! Рятуй,

Рятуй мого бідного мужа!

 

І що йому сталось, не знаю, хоч вбий!

Я певно невинна, бог видить!

Та тільки здаєсь мені, цадик святий,

Всьому тому справа є дибик. 29

 

Жили ми з собою, як бог приказав,

Літ десять. Минали нас біди.

Сим-тим торгували, торг добре ішов…

Зробили три «чеснії кріди»

 

І добре на них заробили. Вже ж я

Недарма молилася богу!

Дітей у нас троє, хотілось би їх

Направить на чесну дорогу.

 

А втім, приплило щось до мужа: почав

Мовчати і думать щоночі;

Не спить, то зітхає, то встане, то щось

Таке несуразне мурмоче.

 

«Ти що се,- питаю,- Елькуно, не спиш?»

«Та так мені важко щось, Малко».

«Чого ж тобі важко?» - «Не знаю, а так

Чогось ніби страшно і жалко».

 

«Тьфу, що ти морочиш? Ти ясно кажи!»

Озлився: «Ба, ясно! Якби-то

Я сам знав! Здається, здоровий, а десь

Болить щось, гризе мене скрито.

 

Все хочеться думать про наше життя,

А що в нім було? Біганина

За крейцаром, здирство, ошука, брехня,

А щастя - ну, хоч би година!»

 

«Ти стікся! - говорю.- А діти? Чи ж ти

Не рад прихилити їм неба?

Хіба не здорові, не гарні ростуть?

Що ще за рожна тобі треба?»

 

«Ох, Малко, сього мені й страшно,

Трясусь, мов від вітру перо…

Ану ж нашим дітям не вийде в пожиток

Неправдов нажите добро?»

 

«Тьфу-тьфу, скостенів би язик твій,- кажу,-

Се що ти верзеш, оцапілий?»

«Послухай лиш, Малко, а бачила ти,

Як вчора по вулиці бігли

 

Жиди, жиденята, кричали, ревли,

А посередині громада

Хлопів з патиками, з дрючинням страшним

До суду вела конокрада?

 

А знаєш ти, Малко, хто той конокрад?

Герш Цвіліх! Ти тямиш, Берль Цвіліх,

Отець його, склеп в нашім місті держав,

Склад всяких матерій і білих

 

Полотен. Багач був, і також збирав,

І гарбав, і грабив, о сині

Все думав, для нього на душу брав гріх,

А син його от чим став нині!

 

Ох, Малко, і чи ж то не ми довели

Тих Цвіліхів аж до банкрутства?..»

«Здурів ти! - кажу йому.- Адже нас суд

Очистив від того паскудства!»

 

«Очистив нас суд, та сумління моє

У мене бунтуєсь теперка.

Хто зна, може, пасть вже рознята, що й нас

Пожре, як пожерли ми Берка!

 

Хто зна, може, й наші так діти підуть,

Як Гершко, як Сура… Ох, Малко!

Подумаю се, то аж серце в мні рвесь!

І страшно мені щось, і жалко».

 

«Та цур тобі! - мовлю йому.- От найшов

Про що ще під ніч міркувати!

Лиш богу молися і дурнем не будь,

То бог нам не дасть загибати!»

 

І що я йому говорила, товкла,

Ні руш отих мислей прогнати.

Нуда його б’є, помарнів, попіснів,

Снуєсь, мов не свій, мов заклятий.

 

Ба, ще що: до галеха 30 став він ходить

І з ним о книжках розмовляти.

Аж світ ми затьмився! Кричу вже йому:

«Що робиш, мешігенуватий?»

 

А він все своє: «Ні, не можна так жить!

Хіба ж то ми пси, а не люде,

Щоб гризтись і жертись отак? І коли ж

Кінець тій ненависті буде?»

 

Почав він ходити, зовсім як дурний.

До склепу, хоч ріж, не загляне!

Почав упадати інтерес… Пішло

Життя поміж нами погане.

 

Вже лаю, і плачу, й клену. Та куди!

За шапку та в ноги! Й до хати

Вже на ніч не ходить! Пішла я тоді

Усіх своїх кревних скликати.

 

І що вже ганьбили його, то й але́!

Він мовчки, понурившись, слуха.

А далі найстарший віком, мій дідусь,

Як трахне його поза вуха!

 

А з другого боку поправив мій стрик…

Ой-ой, почалася содома!

Ну, ледве мій вирвавсь і втік. Минув день.

Ба й тиждень - нема його дома.

 

Шукаю, питаю - ні вісті! Минув

Вже місяць, нема чоловіка.

Ба й кревні розбіглись - насилу найшли.

І слухай лиш, що за публіка!

 

У хлопа в селі він до служби нанявсь.

«Не верну до міста,- говорить,-

Тут ліпше, бо лиш хлібороб заробля,

А кривди нікому не творить».

 

Ну, що з ним балакать?.. Зв’язали його

І врадили, цадик, до тебе

Везти його й слізно благати: рятуй

Сиріт в тій великій потребі!

 

Се дибик проклятий опутав його!

Найди, святий цадику, слово,

Що є найміцніше, закляття страшне,

І вижени ворога злого!

 

Нехай