Читати книгу - "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Літак кружляв над нашим містом і над летовищем по спіралі — то донизу, то вгору, а я собі міркував, яка смерть легша, а яка жахливіша. Гандзо вже кілька тижнів умирав у ліжку і кричав поночі «від болю й страху», як усі говорили, «між ін’єкціями морфіну», але сама смерть була для нього все ще віддаленою, нібито поза його окосягом, ні, він не знав, коли це станеться, і мусив відчувати, що попри все, житиме далі, і це відчуття не відпускало його, мабуть, до останнього подиху, тоді як дідусь Антоній, там, угорі, не уражений жодною хворобою, ані болем, був зараз рокований на загибель.
Про що він міг думати? Про мене? Про маму? Про подорожування літаками? Про те, що всі ми приречені й якщо навіть є якийсь гідний вихід із такої ситуації, то тільки той, для якого ми самі обираємо час і місце? А може, він думав про троянди, зрізані для нього нині вранці в Ксаверія, і про ті, що врятували йому колись життя.
Коли дідусь Антоній повернувся з війни до свого міста та знайшов собі наречену, то купив їй за останні гроші скромний трояндовий букет і сказав: «Ти вийдеш за мене. Але спершу я збудую дім!». Небавом зустрів Розенфельда, заклав із ним на спілку консигнаційний склад і торгівлю деревиною, і хоча всі застерігали його: «Антонію, з цього не буде нічого путнього!» — проте дідусь Антоній лише всміхавсь і щотижня приносив своїй нареченій букет, у якому було на одну троянду більше. А що справи йшли добре, то дім було вже майже викінчено, а коли до нього завезли нові меблі, дідусь Антоній заніс своїй нареченій букета з шістдесяти семи троянд, офіційно попросив у майбутніх тестя з тестьовою руки їхньої доньки, а потім вони всі разом сіли до чаю, вина й віденських тістечок. Він не підозрював, танцюючи з нареченою вальс, польку й мазурку, що його доля, його щастя й талан, що все це ще крихкіше за віденські тістечка. Того самого полудня в Нью-Йорку власне розпочинався великий крах, а за кільканадцять днів ця хвиля накрила біржі в Лондоні, Парижі й Берліні, а звідти пливла чимраз далі й чимраз швидше, аж поки через Варшаву добулася, зрештою, до його містечка, й за тиждень до шлюбу дідусь Антоній уже мав п’ять валіз паперових грошей. Що гірше, їх постійно прибувало, банкноти розмножувалися з гнітючою швидкістю, в якомусь приголомшливому комашиному темпі, скоро вже забракло валіз, потім скринь, аж поки вони заповнили контору консигнаційного складу від підлоги до стелі. Розенфельд утік із родиною закордон, здається, до Будапешта, а дідусь Антоній у день свого шлюбу зостався без консигнаційного складу, без будинку і без нових меблів, зате він мав кільканадцять скринь, набитих польськими марками, за які міг купити квіти, проте не векселі — свої й Розенфельдові. Тоді він відвіз гроші садівникові, наказав скласти на всі гарний трояндовий букет і разом із прощальним листом, якого накидав нашвидку, відіслав своїй нареченій через посланця. А сам востаннє зайшов у дім, який не встиг стати їхнім домом. Він чутливо торкався до меблів, гладив поруччя, стіни та оббивки, а коли вже прикладав дуло до скроні й водив указівним пальцем по холодному язичку курка, почув голос: «Побійся Бога, Антонію! Невже твоє життя дешевше за паперові гроші?!». Це була його наречена. «Як ти мене знайшла?» — запитав він, відкладаючи револьвера. Тоді бабця Ірена, яка ще не була тоді бабцею, і навіть матір’ю, впала в його обійми і, плачучи, сказала, що якби він надіслав самого листа, без букета, вона не знала б, де його шукати, але ті троянди, гарні троянди сортів «Ґолдстар» і «Америка», котрі він купив за кільканадцять квадрильйонів польських марок, привели її сюди, обудили її жіночу інтуїцію й наказали мчати швидко, немов на крилах, якщо вона хоче встигнути на весілля, а не на похорон. І хоча вони вже ніколи не мали власного будинку, ані консигнаційного складу, а дідусь Антоній продавав радіоприймачі «Електрид», які виробляли у Вільні, утім завжди, в річницю того дня, на згадку про шлюб і свій порятунок, він купував бабці трояндовий букет, неодмінно сортів «Ґолдстар» і «Америка».
Зрештою, можливо, там, угорі, дідусь Антоній не думав про жодну з тих речей, бо вірив у диво, яке його порятує?
Батько проштовхувався крізь чимдалі густіший натовп. Він був рознервований: не зумів знайти нас одразу. Мав зосереджене обличчя, легко наморщене чоло, а під пахвами, на полотняній сорочці, плями від поту. Коли він обняв маму і пригорнув її до себе, вона вибухнула голосним плачем.
— Із того нічого не вийде! — повторювала вона.
Літак розіб’ється. А вона не встигне навіть поговорити з батьком.
— Ми ніколи не попливемо разом на Гель! І не зробимо стількох речей! — мовила вона щораз тихіше.
Батько гладив її по голові й не озивався жодним словом, бо в таких ситуаціях найліпше не казати нічого. А літак надалі кружляв над нашими головами по невидимій лінії, яка скидалася на спіраль. Коли він сумлінно здіймався вгору, то був схожий на срібний хрестик, коли падав униз або завалювався на бік, змінюючи курс, нагадував блискучий знак запитання.
Ні, дідусь Антоній, мабуть, не думав тоді про смерть. Він радше замислювався, що їстиме на обід або куди піде завтра гуляти. Може, на Сопотський мол? Або до Лісової опери? А може, на шанці й редути, з яких ми з ним щороку запускали повітряних зміїв? Він бачив усе це згори, немов на долоні, і я заздрив отій його перспективі. Побачити ціле місто й затоку, наче на мапі! Угледіти порти, корабельні, вулиці, костели, пагорби й вузький пасок пляжу так, як їх не побачиш навіть із вежі Пресвятої Діви Марії! Раптом дідусь Антоній здався мені поетом, кимсь на кшталт художника, який сів у літак лише задля того, щоб зазнати непересічних вражень, пов’язаних із приземленням, і описати їх, разом із краєвидами, у щоденниках. Щоправда, він не писав нічого, крім листів, але й не мусив цього робити: його живим щоденником був я. У час прогулянок Зеленою долиною
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле», після закриття браузера.