Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

на дорогу. Але думки мої повернули на інше. Я думав про Жюп’єнів дім, напевно, вже обернений у руїну, бо ж бомба упала зовсім близько від мене, щойно я з нього вийшов, про дім, де пан де Шарлюс цілком міг би накреслити на стіні: «Содом», як це вчинив, хто знає, чи вже не під час виверження, невідомий помпеєць. Але чи обходили сирени і «ґотаси» тих, хто прийшов жирувати? Хіба в палі кохання нам до думок про соціум чи природу? Буря шаліє на морі, кидаючи судно на всі боки, з неба цвигають кручені вітром потоки, а ми лиш на секунду звертаємо на це увагу, аби відмахнутися від завданого нам клопоту, від цієї могутньої декорації, де ми важимо так мало, — і ми, і тіло, до якого горнемося. Сирена, звістуючи повітряний наліт, хвилювала Жюп’єнових клієнтів не більше, ніж наближення айсберга. До того ж під загрозою своїй фізичній безпеці, вони звільнялися від давнього хворобливого ляку. Проте хибно думати, що шкала страхів відповідає шкалі їхніх причинців — небезпек. Можна більше боятися нічниць, ніж поєдинку, щурів, ніж лева. Кілька годин поліційні агенти, дбаючи радше про життя мешканців, річ таку незначну, не важилися б їх компрометувати. Того чи іншого постояльця більше, ніж здобута моральна вольність, спокушав морок, що раптом запав надворі. Декотрі з цих помпейців, уже зрошені вогнистим дощем, навіть зійшли в переходи метро, чорні як катакомби. Звісно, вони знали, що не залишаться там самі. Тим часом пітьма, заливаючи все, ніби нова стихія, діє на декого як нездоланна спокусниця, бо відкидає перший етап утіхи і вводить нас без жодних вступів у царину пестощів, куди зазвичай ми доступаємося лише згодом. Незалежно від того, хто предмет нашого жадання — жінка чи чоловік, хай навіть приступний, хто не вимагав би нескінченно довгих церемоній у салоні (принаймні вдень), увечері (хай навіть на тьмяно освітленій вулиці) відбувається лише прелюдія, коли єдино очі пожирають ще зелені виноґрона і коли страх перед пішоходами, а також перед тим, кого ми жадаємо, дозволяє нам лише дивитися й говорити. У темряві від усієї цієї одвічної гри не залишається каменя на камені, руки, губи, тіла можуть перші розпочати гру. Якщо нам дадуть відко-ша, завжди можна зіпхнути свою провину на пітьму. Якщо ж до нас доброзичливі, безпосередня відповідь тіла, яке не ухиляється, а горнеться, дає нам про ту (або про того), до кого ми німотно звертаємося, уявлення як про особу, позбавлену забобонів, особу приступну, і наша радість зростає, ми вгризаємося в м’якуш овоча, не пожираючи його очима і не питаючи дозволу. А темрява все триває: затоплені в цю нову стихію, Жюп’єнові клієнти відчували себе подорожанами, — вони зібралися тут, аби споглядати природне явище на взір припливу чи затемнення, і замість розкошів у цілком готовому хатньому вигляді заживати солодощів випадкових зустрічей серед невідомости, справляючи під вулканічне дудніння бомб біля підніжжя помпейського бурдею, у катакомбних сутінках таємні обряди.

У залі зібралося чимало людей, але тікати не збирався ніхто. Вони не зналися між собою, а проте належали, — це зразу впадало в око — приблизно до одного кола, багатого й аристократичного. Зовнішність кожного була позначена бридким тавром, мабуть, через потурання ницим утіхам. Один із них, колос, мав обличчя, всіяне буряковими плямами, мов той опияка. Я довідався, що сам він спершу не пив, засягаючи втіхи хіба у споюванні молодиків, але потім злякався мобілізації (хоча йому перескочило за п’ятдесят), бо весь обріс салом, і з ляку заходився пити не викисаючи, намагаючись відпа-стися за сто кіло, бо таких ваговиків звільняли. Тепер колишній розрахунок обернувся налогом, і його завжди можна було знайти у шинку, куди він, попри суворий нагляд, примудрявся тікати. Та тільки розтулив він рота, як я переконався, що цей чолов’яга, хоч на розум і не багатий, був вельми знаючий, освічений і культурний. Увійшов ще й інший чоловік— із вищого світу, зовсім юний, чудово розвинений фізично. Щоправда, на його зовнішності ще не помічалося стигматів зіпсуття, але, на превеликий жаль, щось явно вже точило йому душу. Він був високий, хороший на виду, репліки його свідчили про кебету куди вищу за кебету сусіди-алко-голіка, без пересади можна було сказати, що на розум йому не збуває. Але що б він не казав, слова його супроводжувалися зовсім недоречною міною. Немовби посідаючи невичерпною скарбоною виразів людського обличчя, він жив ув іншому світі й добував на світло денне ці вирази не в тій черговості — сипав начебто навмання усмішками та поглядами без усякого зв’язку з тим, що чув круг себе. Сподіваюся — він-бо, мабуть, ще живе, — юнак став жертвою не хронічної хвороби, а минущої інтоксикації. Очевидно, якби хтось зажадав від усіх цих чоловіків візитівок, його здивував би їхній високий суспільний статус. Але певна нецнота, і то най-сильніша з усіх, брак волі до опору, збирала їх, ув окремих, щоправда, номерах щовечора, отож якби їхні імена були відомі світським дамам, вони поступово втратили б із поля зору як обличчя цих чоловіків, так і всяку нагоду приймати їх у себе. Запрошення вони ще отримували, проте звичка привела їх до цього зовсім особливого борделю. Зрештою вони не дуже з цим і крилися, на противагу готельним боям, робітникам та іншим людям на послугах їхніх утіх. Окрім причин, про які неважко здогадатися, це пояснювалося ще й ось чим: для робітника чи для лакея іти до Жюп’єна було все одно, що для порядної жінки відвідувати будинок розпусти; дехто, признаючись, що завітав туди, виправдовувався тим, що мав такий гріх лише раз, а сам Жюп’єн, чи то рятуючи їхню славу, чи то уникаючи всякої конкуренції, запевняв: «Де пак! До мене він не ходить, сюди його не затягнеш налигачем». Для світських людей це не так важливо, тим паче, що ті з них, хто не заглядає у такі місця, не знають, із чим їх їдять, і не цікавляться вашим життям. Натомість якби там опинився той чи інший механік із льотного клубу, колеги, шпигуючи за ним, не зайшли б туди нізащо у світі зі страху, як би про це не роздзвонили.

Дорогою додому я розмірковував, як швидко сумління перестає співпрацювати з нашими звичками, як воно полишає їх напризволяще, не дбаючи вже про них, і як з огляду на це ми дивувалися б, дізнаючись із побічних джерел, — певні, що звички заполонюють усю істоту, — про вчинки людей, чия розумова і моральна вартість потрапить