Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 80
Перейти на сторінку:
і почув знак вищий, обм'як по хвилині, підкоряючись своєму прибульцю. Це вже межувало з якимось неписаним законом і діяло на нього паралізуюче, страшно і захоплююче, — зараз, вирячивши неприховано, з жахом очі на мента, він пригадав у віддаленому, але не так далекому кулястому спогадові, коли батькові заламали руки, приставили ствола до потилиці, а він протяжно, звіриною хропів, б'ючись довжелезним тулубом об начищений паркет, сходив піною, харкаючи на чищені чоботи: «Всьо, мусора, всьо… Прекращаем…» — За вікнами гибіла осінь, деренчить, як іграшкова, машина «чорного ворона». Але цього разу, з холодом за спиною, захлинаючись відчаєм яскравого балагану життя, Іван світло і печально зрозумів, що щось проходить повз нього, щось таке невловиме, як за товстим куленепробивним склом. Проте погляд мента пройшовся повз нього, заглянув через плече, Іван перехопив його погляд, що ушнипився за старушенцією, яка в лахмітті крокувала, зігнута під баулами, серед випещених панів, з довгоногими, з холодними очима панянками, і на нього накотила підходним валом лють, міцна, жаска і чудесна. Він аж заламав пальці. Мусор нудьгуюче дивився на стару. Іван став у куцу чергу, вибираючи сік, корисний для здоров'я. Витягнув газету, складену учетверо, кольорову, що їх видають для садівників: як доглядати ґрунт, як удобрювати біля кореневища квіти, у яких умовах вони найліпше самозапліднються, які температурні умови відповідають такому чи іншому типу квіток. Потім, вже біля каси, він побачив, як стару шарпає за плечі міліціонер. «Мочить вас треба…» — тут щось спалахнуло, і він дав ради неясним відчуттям, що висіли у сиропі суботнього лінивого дня, з духотливими напливами вітру, тисячипудового атмосферного тиску. Він вийшов із скляної будівлі, попиваючи помаранчевий сік з пластикового пакетика. Сонце заливало Солом'янську площу. Іван пройшовся під скляними будками, накинув коло, там, де повертає шістдесят дев'ятий автобус, і байдуже поглипуючи на гарні голі спини жінок, косуючи світлим своїм поглядом на широку Солом'янську площу, що розтікалася жовтим озерцем: той самий молодий, жилавий мент, що йому би вистачило кілька ударів, якщо не одного, щоб переламати пополам, покидьок, сволочуга, зараз він причепився до двох дівок, — одна одягнена в ботфорти, інша носила чорні панчохи до самих колін, шкіряні шорти, з ямочками сідниць з-під халявок; обидві розцяцьковані немислимим, блазенським гримом. Погляд міліціонера, голодний, злий, затравлений щоденним онанізмом, почав дратувати Івана: він не любив злиднів, він зневажав убогість, він зневажав їх так, як сифілітик зневажає сифілітика, але навдивовиж він відчував до цього жилавенького хлопця нероз'яснимий трепет, навіть повагу, бо це була влада, це була сила, а він скорювався цій силі, наповнюючись мазохістською насолодою. Чудний, чудовий холодний трепет. Але зараз він відчував себе у безпеці. А ще більше: він знав, що робити, але не відав, як діяти. Неспокійний нічний сон, з читанням газет про садівництво, не пройшов дарма. Спокійно, повагом, порипуючи шкірою новенької куртки, він перейшов на той бік, впевнено, до пишнозеленого цвинтаря, і зайшов у вільглу порожнечу недобудованого готелю. Але ще до цього він прямує тінистою алеєю, оминаючи потічок скорботних, що з пуками квітів і всілякого такого, пруться вшанувати пам'ять померлих, яким один хрін, — опариші порозтягували давно кістки по всіх закутках. Іван відчуває на собі захоплені погляди повійок, що примостилися на лавці, пускаючи сизі дракони диму з неправдоподібно червоних ротів; у них навіть зуби в помаді, бичихи. Одна проводжає його поглядом. П'ятдесят баксів, — це по тому як вона заголює спідницю і піднімає ногу, тримаючи її на одних кінчиках пальців, пещену, ще не затягану, з синьою чи зеленою підв'язкою. Іван ковтає липку слину. Двадцятка гривень — мінет, ну, хоча б на цвинтарі, а куди пертися, я ж тебе, любчику, зовсім не знаю, хоча робота зобов'язує. Серце у Івана вилітає з грудей. Падаль, смердючки, а деруть їхні засранці цих сучок задарма, на шару, на кодло, як кому заманеться, і б'ють писки: потрійне завдоволення. Нє-а-а. Йому такого не треба. Але він добродушно усміхається: нехай, зайчику, наступного разу. Бай!

Під червоною стіною цвинтаря широкі, широкими вухами лопухи, з калюжами сечі у вижолобках, звідки до черенків, вижолобками поволі стікає, як нектар. Іван любив цей запах, чужий, нудотно-солодкий, напоєний чужим сіменем, чужою силою. Він сів під стіною, намагаючись дати ради думкам, зібратися докупи: сонце заливало Солом'янську площу, розходилося сірими колами. Піна хмар збивалася над червоними сардинами трамваїв, що котили у мирній, зажирілій сутолоці. Іван вирішив перечекати годину-дві. Його цілу ніч мотлошило, і цілу ніч він поливав квіти, слухав музику, перелистував старі газети, тупо вичитуючи одні жирні заголовки. Він слухав небесні розливи італійських тенорів. Але ось за п'ятнадцять хвилин блюдо Солом'янської посунулося, накренилося загрозливо і завертілося дзиґою, похвилинно набираючи оборотів, наганяючи нудотну жаску хвилю очікування, начебто котитися в трамваї чи швидкісному поїздові, наче запускаючи самотужки ще одні, невидимі для ока механізми; це блюдо дзижчало від неймовірної швидкості, а потім вій почув громоподібний голос, і спалах, подібний на сонячний, але який засліпив сонце, що те вмент зробилося чорним, як негатив:

— Стій» Дороги нема туди, куди ти зібрався. — Сіль на зубах, дикий ядушний кашель, зігнута пополам постать. І він поволі, спльовуючи гірку, злиплу слину, поповз, вгрузаючи плечем у стрижені рівно кущі.

— Зупинись, — сказав чийсь голос, але не голос його прибульця, зовсім інший голос, від якого пробирало по самі кісточки, він не відчував ані сили, ані чогось такого, щоб вивищувало над усіма.

— Хто ти? — закричав Іван і завертів очима, як скажений пес, якого затягли у петлю гицелі. — Це ти до мене приходиш і мучиш… Я тебе небоюся.

— Життя не приємна прогулянка. Іноді вона може виявитися пеклом, але кінець її невідомий нікому. Окрім Господа. Ти намагаєшся прожити життя з кінця.

— А пішов ти… — Іван затиснув скроні руками: повійки злякано вирячили очі, але пройшла мить, і сонце знову світило людям у спини.

— Готовий! — почув він голос свого спасителя. — Іди і покарай ту сучку! — Над Солом'янкою пливли красиві хмари, як у кіно.

Безпристрасне обличчя, з чорними западинами очей, іноді вони бували чисто синіми, піна світлого волосся, що обліплювало витончене обличчя, срібне і красиве волосся, і два пухнастих крила, і одяг білий, — білі одежі. Десь Іван про це чув, мабуть, в газеті читав. Запах сечі на зеленій свіжості лопухів. Радісна тривога розриває шланги артерій. Так, начебто він підходить і торкається шовкових одеж. З самого ранку у нього боліла голова. Снився йому вкотре сон, що стеля набухає кров'ю, а потім велетенський палець, так, перст, швидше всього то перст, а ще з

1 ... 45 46 47 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"