Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

що в нас є історична місія, яку й далі виконуємо: захист західної цивілізації, який століттями був часткою нашого спадку. Але ми знаємо й те, що до останнього гроша сплатили борг, який мали перед Заходом.

Я вже торкався найголовніших причин провалу російського бліцкригу. Напевно, доречно буде доповнити їх узагальненими роздумами й оглядом того, що саме породило таке негативне уявлення про дії Червоної армії в Зимовій війні, а надто що це уявлення відіграло неабияку роль у великій війні. Якби загальне враження про дії СССР у війні проти Фінляндії не було таким невигідним, Німеччина навряд чи аж настільки недооцінила б військовий потенціал російського велетня й повторила б помилку Наполеона.

На чому ґрунтувалося уявлення про Червону армію, яке поширилося після Зимової війни?

Без сумніву, найбільше впадала у вічі диспропорція між величезними зусиллями й незначними результатами. Уже в перший тиждень війни проти Фінляндії було кинуто несподівано великі сили. Як я зазначав, їх кількість сягала 26–28 піхотних дивізій, а згодом аж 45, з яких 25 перебували на Карельському переший­ку, а 20 — на Східному фронті. Їх підсилювали корпусна й армійська артилерія та окремі механізовані частини. Загальна кількість танків становила близько 3000, більшість з яких були середніми й важкими. Уся Червона армія, за винятком частин на Далекому Сході, мала у складі близько 110 дивізій, а до того ж 5000–6000 сучасних танків[21]. Це означало, що майже половину кадрових дивізій, які дислокувалися в європейській частині Росії і в західному Сибіру, було мобілізовано на війну проти Фінляндії. Якщо врахувати спеціальні підрозділи, кількість ворожих сил сягала майже мільйона вояків, частина з яких мали певний бойовий досвід з польської кампанії.

Цікаво, що наступальну армію було зібрано щонайменше із сімох військових округів. Крім Ленінградського, військо надійшло з Московського, Калінінського, Орловського, Білоруського, Харківського й Одеського округів. Тобто фінляндська кампанія безпосередньо не стосувалася лише чотирьох округів європейської частини Росії (Київського, Приволзького та обох кавказьких). А тому більшість європейської частини СССР спіткав шок від невдач і поразок.

Характерна помилка найвищого червоноармійського командування полягала в тому, що воно розпочало воєнні операції, недосить зваживши на основні чинники у війні проти Фінляндії — характер войовища й силу супротивника. Недооцінювання другого було зрозумілим з огляду на слабкість нашої матеріально-технічної бази. Більше варте уваги те, що російське військове керівництво не збагнуло: організація їхнього війська була занадто громіздкою як на північну місцевість і зимові умови. Як могло військо з рівнинних країв, навіть якщо воно звикло до суворих зим, воювати в лісистій місцевості, якої зроду не бачило? У Ленінградському, Калінінському, Московському військових округах росіяни могли тренуватися в умовах, які відповідали тим, що трапилися їм у Фінляндії. Хибна оцінка нашої сили опору свідчить про легковажність, з якою було розроблено план воєнних дій, а також про сліпу віру росіян в необмежені можливості сучасної техніки. У цій царині їхні військові теоретики раніше від інших створили доктрини, які згодом на польських рівнинах застосували німці. Але Фінляндія, країна лісів, не була Польщею!

Зі зрозумілих причин важко визначити, якою мірою політичне керівництво на вершині совєтської ієрархії відповідальне за суто військові помилки, зроблені в плані воєнних дій, в операціях і організації. Але, мабуть, є підстави стверджувати, що його вплив — як і вплив політруків у військових частинах — був чималим. Те, що кожен наказ мусив спочатку дістати схвалення політичного органу, звичайно, призводило до затримок і плутанини, не кажучи вже про послаблення ініціативності й бажання брати на себе відповідальність. Такий стан справ аж ніяк не обмежувався лише військом, але від 1935 року найінтенсивніші чвари були саме у збройних силах, які внаслідок чисток втратили найдосвідченіші кадри. Репресії зробили офіцерський корпус одноріднішим, але й знизили рівень освіти і компетентність. А офіцерів царських часів лишилося вельми мало.

Як стимулятор політичне керівництво було, безперечно, поважною силою. Це зокрема оприявнилося на першій стадії війни, коли політруки мали повертати порядок у частинах, дисципліна в яких похитнулася після невдалих атак, і коли доводилося всіма способами змушувати неохочі наступальні формації іти на штурм. Те, що оточені підрозділи не складали зброю попри мороз і голод, теж великою мірою було заслугою політруків. Вони переконували солдатів, що в разі здавання в полон їхні родини зазнають репресій, а якщо вони самі потраплять до рук ворога, на них чекають тортури і смерть. Численними були випадки, коли і командири, і рядовики воліли вчинити самогубство, ніж здатися в полон. А ще політруки втручалися у формулювання тактичних настанов, що з’являлися як реакція на перші невдачі. Унаслідок цього виникала чудернацька мішанина тактики й пропаганди.

Загалом у російському командному складі були відважні люди з міцними нервами, і вони не дуже переймалися втратами. Зокрема серед найвищих командних ланок відчувалася певна інертність. Це оприявнювалося у формалізмі керування і спрощеності оперативного мислення, яке не припускало маневрування й самостійності й вимагало вперто дотримуватися первинного плану, хай там що. Російська військова майстерність ґрунтувалася на техніці, тому була негнучкою, грубою, марнотратною і багато в чому спорідненою з англосаксонськими доктринами. Виразний брак творчої уяви відчувався тоді, коли мінливе становище потребувало швидких рішень. Звичним було те, що командувачі не спромагалися розвинути початкові успіхи й довести справу до розв’язки. Тому нашому війську на Карельському перешийку раз у раз вдавалося що в маневровій, що в позиційній війні відриватися й займати нові позиції. Спершу і взаємодія між різними родами війська була замалою, але в цьому росіяни із часом навчилися застосовувати набутий досвід на практиці.

Хоч суто тактичні дії супротивника були на слабкому рівні, він продемонстрував спроможність навіть на такому невеликому войовищі, як Карельський перешийок, маневрувати, а також забезпечити постачання набагато більшої кількості оперативних одиниць, ніж ми могли уявити. Посприяла цьому й сувора та малосніжна зима, адже дороги витримували навіть найважчу техніку й була змога торувати нові шляхи по кризі й болотах. На довгому фронті, який проходив у лісовій глушині, умови — дорожня мережа, віддалі й кількість снігу — були геть інакшими й дуже утруднювали і операції, і постачання.

Російський піхотинець був відважним, витривалим і невибагливим, але безініціативним. На відміну від фінського супротивника, він належав до масових бійців, і, втративши зв’язок з командуванням і товаришами, не міг діяти самостійно. Через те росіяни, зокрема на початку війни, посилали своє солдатство здебільшого в масові атаки, і це, бувало, призводило до того, що після зустрічі з кількома добре розташованими одиницями автоматичної зброї останні стинали напасників упень. Попри це хвилі атак накочувалися одна