Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48
Перейти на сторінку:
серце, Рамóне!

Напевно, Вейн гадав, що опинився в одному зі своїх улюблених вестернів, а ми могли лише безсило спостерігати за його фільмом. Збентежені, чекали щасливого кінця, або пострілу, або того й іншого. Ось між ними вже залишилося метрів зо два, не більше. Все, перемога — іще один урок в науку всім нам.

Могло так закінчитись?

Я сотні разів думав про це, і певною мірою ця думка перетворилася для мене на кошмар, що не давав мені спокою протягом останніх п’ятнадцяти років.

Ось Дятел опускає зброю чи падає. Принаймні спотикається, втрачає рівновагу, Пушка задирається догори дулом, і лунає постріл, від якого кров холоне в жилах і повертає нас усіх із фільму до реальності.

Хіба таким чином не досягалася гідна нічия, для обох? Вейн міг вважати такий кінець власним тріумфом, хизуватися ним як бард-вояка, оспівуючи один із найвідчайдушніших своїх вчинків (хоча в душі й немало переляканий отим надлишком зухвалості, що міг коштувати йому життя).

Зі свого боку Дятел міг списати все на хитку плиту під ногою, або на біль у коліні, чи на артроз. З певною часткою фантазії та хитрості міг сказати, що його падіння було, звичайно, запрограмованим і що вистрілив він у повітря теж навмисно. З іншого боку, хіба він міг зруйнувати життя розлученій жінці, домогосподарці з двома дітьми, тільки заради того, щоб заткнути горлянку нахабі?! Родина — на першому місці.

У мій альтернативний фінал, мабуть, десь закралася груба помилка. Так не могло бути, я пропустив щось основ­не у природі головних героїв, якими рухала, очевидно, значно багатогранніша жорстокість, або навпаки: їх підштовхували такі примітивні й звірячі інстинкти, що не вписувалися ні в які розумні рамки.

Вейн повинен був остаточно принизити Дятла, змусити його капітулювати, напудити собі в штани прямо на наших очах. Або ж прийняти постріл у груди. Інших альтернатив не було.

Вейн ступив іще крок до Дятла, і рушниця вистрілила, — я так і не зрозумів насправді чому. На суді Дятел заявив, що спіткнувся у своїх зношених сандалях, послизнувся, і пальці інстинктивно натиснули на курок. Мені таке пояснення завжди здавалося надуманим адвокатами.

Минула секунда, дві, три після пострілу, а Вейн усе ще стояв на ногах. Ми дивилися йому в спину, я все чекав, що він ось-ось упаде, що на його спині почне розтікатися кривава пляма. Жінки плакали. Я остовпів, мов загіпнотизований, теж плакав, але мовчки, не відривав очей від Вейнової спини, чекаючи, коли та почне червоніти.

Однак Вейн розвернувся — на грудях ані сліду. Глянув назад, глянув праворуч, де стояв Марчелло. І тоді ми всі теж глянули у тому напрямку.

**

Карабінери прибули, коли все закінчилося. Їм зателефонував Паоло після пострілу. Коли прибула «швидка», у мого брата вже не було пульсу. Саме лікарі утримували Вейна після того, як забрали з його рук тіло Марчелло, щоб він тими самими руками не забив Дятла до смерті.

Протягом усіх минулих років я сотні разів прокручував подумки цю сцену. Для кожної репліки у нашому містечковому театрі абсурду чітко визначено місце й час, вони ніби лунають знову, краючи мені серце смутком і відчаєм. Як та мить відразу після пострілу, коли мама біжить, на ходу зриває з себе фартух і притискає його до грудей Марчелло. Щоб зупинити кров чи щоб приховати її?

Від тих метушливих хвилин у мене в пам’яті залишилися й інші незабутні кадри. В одному з них двоє карабінерів ведуть до машини Дятла. Трохи далі бачу третього, майже хлопчину. Він здивовано вирячився на старого у наручниках: невже він і є вбивця?!

На це запитання закон відповів без найменших вагань. Після неймовірно швидкого й однозначного процесу Дятла засудили до домашнього арешту, що його він мусив відбувати в будинку дочки, де й помер через півроку вна­слідок ускладнень ішемічної хвороби серця.

Але в моєму особистому, внутрішньому суді, де значно більше сумнівів, вагань, чиї засідання майже завжди відбуваються під час моїх безсонних ночей, — розгляд справи триває ще й досі. Я донині не вислухав найголовнішого зі свідків. Можу навіть сказати, що до цього часу майже нічого про нього не знав.

Роками я читав і перечитував усі документи процесу, вкотре вивчав заплутані пояснення і філософські трактати адвокатів, уважно знайомився з аналізами експертів (був навіть момент, коли до мене хотіли прикріпити соціального працівника для надання психологічної допомоги). Найбільшу кількість разів я перечитував висновок балістичної експертизи; до неї додавалася схема, що у своїй простоті мені завжди здавалася непристойною. Йдеться про вигляд згори (bird’s eye view[44], як зазначається у претензійному підписі), на якому зображено точне розташування тіла Марчелло, на дванадцять градусів і три секунди (так там сказано!) праворуч від Вейна. Куля знайшла його там, де Вейн наказав йому не стояти, звідки мама криком просила його піти, коли вже практично вхопила Вейна за руку (це теж вказано на схемі), щоб потягти його геть.

Ось уже тривалий час щодо цього пункту один адвокат з мого нічного суду заводить одну й ту саму пісню. Убивця, за його словами, — жоден із них. Убивці — це покриті штукатуркою персикового кольору стіни будинків, живі паркани зі смолосім’яника, дрібна сліпучо-біла галька доріжок. Галки в соусі, що їх ми їли в альтанці, непристойні балачки, які там точилися, повітря, яким ми дихали. Кожна з цих деталей, якщо брати її окремо, — нешкідлива й невинна, певною мірою додає навіть мальовничості. Але разом вони утворили суміш такої потенційної вибухонебезпечності, яку ніхто з нас навіть уявити собі не міг.

**

Я вирішив пройтися кімнатами, сподіваючись, — хоча й сам знаю, що марно, — якось відволіктися. Підходжу до вікна й дивлюся на Дятлів будинок. Намагаюся не звертати уваги на високий бур’ян і подумки розставити по своїх місцях усіх учасників сцени: Вейн стояв отам, мама — за ним, а Марчелло лежав на землі. Дятел відступав до альтанки. Бабця — за кілька кроків від нього. Рамона? Гадаю, плакала, обпираючись на хвіртку.

А от я... Правда в тому, що я не пригадую, для мене у цій схемі немає місця, і я сам не здатен розташувати себе десь. Не можу сказати, що робив, чи плакав. Можу тільки уявити собі і таким чином заповнити провали.

З іншого боку, найбільший провал — ота прірва, в якій я опинився на довгі роки, — віднині мене вже так не лякає. Таємниця Марчелло так і залишається здебільшого нероз­гаданою, як і його швидкий почерк на тих сторінках, що не були вирвані.

Адже мають значення, як

1 ... 47 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"