Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

команд у містечку під назвою Сайп-Спрінгс, штат Техас. Це майже чотириста миль від Арнетта. Кажуть, що їм треба з тобою поговорити – це рішення керівництва.

– Що там у них, Лене? – спокійно запитав Старкі.

За останні десять годин він проковтнув шістнадцять «коліс» і загалом почувався добре. Жодного «ронку».

– Преса.

– О Господи, – тихо промовив він. – З’єднуй.

Почулося приглушене ревіння білого шуму, за яким жебонів нерозбірливий голос.

– Зажди хвилинку, – сказав Лен.

Поступово шум розвіявся.

– …«Лев», команда «Лев», як чути, базо «Синь»? Як чути? Один… два… три… чотири… це команда «Лев»…

– Чую вас, командо «Лев», – сказав Старкі. – Це Перша база «Синь».

– Проблема «Квітник», кодується згідно з «Каталогом надзвичайних ситуацій», – проказав металевий голос. – Повторюю, «Квітник».

– Я, блядь, знаю, що таке «Квітник», – відповів Старкі. – Оцінка ситуації?

Металевий голос із Сайп-Спрінгс говорив без упину майже п’ять хвилин. Сама ситуація була не такою важливою, думав Старкі, адже двома днями раніше комп’ютер повідомив йому, що таке (у тому чи тому вигляді чи подобі) може трапитися до кінця червня з імовірністю 88 %. Деталі неважливі. Якщо є дві штанини та петлі для пояса, то це штани. Колір – то дрібниці.

Лікар у Сайп-Спрінгс висловив кілька влучних здогадів, двійко репортерів «Х’юстон Дейлі» пов’язали те, що відбувалося в Сайп-Спрінгс, із тим, що вже сталося в Арнетті, Вероні, Коммер-Сіті та містечку під назвою Поллістон, штат Канзас. У тих населених пунктах справи так погіршилися, що туди надіслали військових і міста взяли під карантин. Комп’ютер склав перелік іще двадцяти п’яти міст у десяти штатах, де проявилася «Синь».

Ситуація в Сайп-Спрінгс не була важливою, бо унікальною її не назвеш. Ну, можливо, шанс на унікальність мав Арнетт, однак його профукали. Важило те, що про «ситуацію» збиралися надрукувати ще десь, а не тільки на жовтеньких військових папірцях. Себто надрукують, якщо Старкі не втрутиться. Він іще не вирішив, діяти чи ні. Та коли металевий голос замовк, Старкі усвідомив, що врешті-решт вибір зроблено. Певно, жереб кинули ще двадцять років тому.

Усе зводилося до того, що справді важливе. І важливою була не наявність хвороби; не те, що якимсь чином в Атланті трапився витік і довелося перемістити всю запобіжну діяльність до значно гірше обладнаної бази в Стовінгтоні, штат Вермонт; не те, що «Синь» поширювалася, маскуючись під звичайну застуду.

– Що зараз важливо…

– Базо «Синь», повторіть, – проторохкотів зляканий голос. – Ми не розчули.

Важливим було лише те, що прикрий випадок уже стався. Старкі перенісся до 1968-го, на двадцять два роки назад. Він сидів в офіцерському клубі в Сан-Дієґо, коли до них дійшла звістка про Келлі й трапунок у Мілай 4.[81] Старкі грав у покер із чотирма товаришами, двоє з яких тепер були членами Об’єднаного комітету начальників штабів США. Про гру одразу ж забули, зовсім забули: чоловіки взялися обговорювати, що цей випадок зробить з армією, адже у вашингтонській пресі панувала атмосфера полювання на відьом, і йшлося не про одну з ланок, а про армію загалом. Один із них – чоловік, який наразі міг напряму дзвонити жалюгідному хробакові, який із 20 січня 1989 року видавав себе за президента країни, – обережно поклав карти на повстяне покриття стільниці та сказав: «Джентльмени, стався прикрий інцидент. А коли трапляється прикрий інцидент, у якому фігурує будь-яка гілка Збройних сил Сполучених Штатів, ми шукаємо не коріння, а гілки, які краще обстригти. Армія – наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».

Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.

Тож він відімкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плівкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» – було зазначено на обкладинці. Старкі розірвав плівку.

– Перша базо, ви там? – торохкотів голос. – Ми вас не чуємо. Повторюю, не чуємо.

– Я тут, «Леве», – сказав Старкі.

Він відкрив книгу на останній сторінці й провів пальцем колонкою, відміченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРАТИВНІ КОНТРЗАХОДИ».

– «Леве», чуєте мене?

– Ясно й чітко, Перша базо.

– Троя, – підкреслено сказав Старкі. – Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, підтвердьте. Вам слово.

Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.

– Повторюю…

– О Боже! – захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.

– Підтверджуй, синку, – сказав Старкі.

– Т-троя, – промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: – Троя.

– Дуже добре, – спокійно сказав Старкі. – Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.

– І вас, сер. Кінець зв’язку.

Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:

– Біллі?

– Так, Лене.

– Я все записав.

– Чудово, Лене, – втомлено промовив Старкі. – Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.

– Біллі, ти не розумієш, – сказав Лен. – Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?

Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.

– Благослови й тебе Бог, Лене, – сказав він тремким, близьким до зриву голосом.

Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг – так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.

* * *

Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.

Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем – завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.

– Святий Боже! – закричав із пасажирського місця фотограф.

Він упустив фотоапарат на підлогу й узявся похапцем натягувати ремінь безпеки.

Водій відпустив гальма, оминув «форд» узбіччям, а тоді відчув, що ліві колеса пробуксовують у м’якому ґрунті. Він натиснув на педаль газу – «бонвіль» зреагував кращим зчепленням і вискочив назад на асфальт. З-під шин чвиркнув блакитний дим.

«Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він – людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?» – тим часом линуло з колонок.

Водій знову гупнув по гальмах, і «бонвіль» закляк посеред гарячого пустельного пейзажу. Тремкими від переляку грудьми він втягнув у себе повітря, а тоді