Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

працюю. День і ніч. Коли ми з тобою повертаємося додому, Антошо?

— Пізно вночі, Вітольде Володимировичу.

— А хто в це повірить? Ти он постійно не висипляєшся. Рідко дружину свою бачиш.

— Тільки сонну, Вітольде Володимировичу. Вона мені каже, що я теж гуляю всі ночі.

— Що значить «теж», Антошо?

— Вихопилося, Вітольде Володимировичу. Але вона й справді так каже і ви кажете: «Дивись мені, Антошо, доповідай про все. Навіть про те, що про нас твоя дружина каже». Ось я й доповідаю.

— А про мене що каже? Про моє одруження?

— Чесно? — перепитав Антоша.

— Чесно, Антошо. Тільки правду і нічого, окрім правди, — заговорив він мовою судді.

— Багатим усе дозволено.

— Так і каже?

— Так і каже.

Миронович важко зітхнув:

— Це правда, Антошо... Але життя, сам розумієш... Не така вже й проста річ.

— Та бачу... Багаті теж плачуть...

— Плачуть, Антошо, плачуть. І часто. Якщо не гинуть.

Антоша підкотив до сірої, мов день і настрій на душі в Мироновича, будівлі.

Пізно ввечері Миронович повернувся до готелю «Прем’єр-палац», де тимчасово проживала і Роксана, чекаючи закінчення будівництва їхнього двоповерхового особняка в панському районі Києва, на Липках. Тут вони й вели підготовчу роботу до найбільшого свята в їхньому житті. Складався план, список гостей, запрошення преси, а також відсів журналістів з опозиційних телеканалів. Тут обговорювалися всі найменші подробиці: меню, в якому найактивнішу участь брав Едуард Шор, але, як виявилося, Роксана не менше розумілася на ресторанних стравах, ніж його партнер і колега. Найталановитіші художники столиці (принаймні, за рекомендаціями знайомих) змагалися в конкурсі на краще весільне запрошення та індивідуальні конверти. Кілька головних редакторів найпопулярніших газет мали честь розмістити кольорові повідомлення і вітання, як на перших сторінках своїх приватних часописів, так і на кольорових вкладках. На всю шпальту або й — розворот.

Особливо багато проблем виникло під час обговорення розташування столів і посадки гостей за рангами, чинами, уподобаннями, симпатіями, службовою чи суто людською приязню і антипатією.

Виготовили спеціальні, позолочені підставки-сувеніри з вказаними номерами столів і з іменами гостей того чи іншого столика. Кращі каліграфісти з державної канцелярії, що в службовий час працювали над випискою почесних грамот чи посвідчень до орденів і медалей, тепер, після робочого дня, кректіли над вітальними текстами, спеціально замовленими і складеними до цієї події ледь не державної ваги професійними поетами і прозаїками — членами Національної спілки письменників. їхнім головним завданням було — на високому художньому рівні викласти побажання, як в прозі, так і в поезії від імені того чи іншого почесного гостя, запрошеного на весілля. Вимагалося не лише красивостей у змісті, а й інтелектуальної думки того чи іншого державного достойника, що мав честь бути запрошеним на обід і відповідно висловитися. Всім членам Спілки, що брали участь у змістовному оформленні гостьових вітань, було обіцяно не тільки пристойний гонорар, але й ордени чи медалі, залежно від викладу. Старшим за віком письменникам гарантували ще й підвищену пенсію — «за особливі заслуги перед державою».

Роксана готувалася до весілля мов до державних іспитів.

Адже я виходжу заміж за державного службовця, Тольде. Чи не так? — підстрибувала вона в самих панчохах по кімнаті. — І не просто держслужбовця, а держслужбовця найвищого рангу, — сміялася радісно, час від часу припадаючи до його плечей, і цілувала, цілувала, цілувала, запевняючи його, що він з нею буде такий щасливий, як сам Господь Бог до вигнання Адама і Єви з раю. — І ми грішитимемо... Піднімемо з окопу бійця і кинемо його спочатку в рукопашну, а потім з оголеним багнетом пошлем на окопи супротивника і переможемо. Ми кинемо всі сили на підняття духу в наших військах і з останніх сил візьмемо рубіж і там окопаємось назавжди. До остаточної перемоги, Вітольде.

— Ти можеш коли-небудь бути серйозною, Роксано?

— Любий, ти жив у такій міщанській задусі, у такій напівпідвальній атмосфері, мов у приміщенні, куди часом і світло не потрапляє, ти Божого світу не бачив. Тепер ти розкутий, вільний і, як начальник гарнізону, найстарший на раптово взятій тобою території, ти і тільки ти тут командуєш і навіть твій вартовий, мов сталевий багнет, виструнчився і завжди готовий заради тебе, командире, встати і вмерти під час бою, не боячись пролити жодної краплі крові, ні поту...

— Гаразд, гаразд, — зупиняв її Миронович. — Мені справді легко з тобою.

— А буде ще легше. Коли ми всіх переможемо. Покладемо на лопатки і візьмемо весь фронт під своє командування. Тобі залишиться тільки спостерігати зі свого командного пункту і милуватися бійцем, який бере штурмом усі можливі й неможливі висоти.

— Ми завтра відлітаємо до Парижа. Я хочу, щоб ти наділа найкращу весільну сукню «від кутюр».

— Тільки не від прет-а-порте. І не від П’єра Кардена, — вона об­хопила його за шию і поцілувала.

— Але ж П’єр Карден... Всесвітній авторитет?!...

— Любий, П’єр Карден — це і є прет-а-порте. А я сьогодні хочу «від кутюр — висока мода», — вона підняла грайливо ніжку і повисла на його шиї. — Розумієш, «висока мода»! Це навіть не Шарль Фредерік Ворт. Сьогодні дами, які поважають себе, знову одягаються не від масового індпошиву. Вони більше не натягують на себе сукні з автографом творця, тобто кутюр’є, любий. Сьогодні знову в моді сукня в одному примірнику в світі моди. Підігнана до останнього сантиметра цієї пречудової фігурки, яка безкоштовно дісталась тобі у службовому кабінеті без цінника. В одному примірнику, як і сукня «від кутюр». А не — «кутюр креасьєн». Іншої Роксани, любий, у всьому безмежжі нема. Є одна на цьому світі Роксана — відтепер Роксана Миронович-Корн...

XXI

Відлітали до Парижа з легким серцем, але у дощову погоду. Роксана запевняла, що це на щастя, Миронович, який, як і всі поліщуки, вірив у забобони, дотримувався протилежної думки, але про всяк випадок її не висловлював, аби не наврочити. На паризькому летовищі Орлі, як завжди, панували метушня, гамір, лунали по радіо часті оголошення. Зате саме місто їх зустріло лагідно і сонячно, ніби підтверджуючи своє реноме, що це все-таки «столиця кохання». Друзі «газотрейдера» Валяя — Шарль Дюбка і П’єр з українським