Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

ніж самі ті мексіканці. Може, дехто з мексіканців і справді вірить, ніби можна купити собі місце в раю. Але хто в цьому винен? Священики ж бо знають, що це не так, а проте торгують Пресвятою Дівою. Вам треба б побачити оте свято, яке вони влаштовують сьогодні в сусідньому містечку. Тамтешній священик виставляє Пресвяту Діву на торги. Чотири мексіканці, які найбільше заплатять, дістануть право нести її у процесії.

— Не може такого бути! — вигукнув отець Кіхот.

— Поїдьте туди й побачите самі.

Отець Кіхот поставив свій кухлик на стіл і сказав:

— Треба їхати, Санчо.

— Процесія ще не почалася. Спершу допийте вино, — заспокоїв його сеньйор Дієго.

— Пробачте, сеньйоре Дієго, але я втратив смак навіть до вашого пречудового вина. Ви нагадали мені про мій обов’язок: «Поїдьте — і побачите самі».

— А що ж ви зможете вдіяти, монсеньйоре? Сам єпископ їх підтримує.

Отець Кіхот згадав, як він одного разу висловився на адресу свого єпископа, але переборов спокусу повторити ті слова тепер; зате йому аж язик свербів процитувати свого предка: «А для короля я маю під плащем велику долю».

— Дякую вам за вашу щедру гостинність, сеньйоре Дієго, — сказав він, — але я мушу їхати. Ви зі мною, Санчо?

— Та я б волів ще попити вина сеньйора Дієго, але не можу відпустити вас самого.

— Мабуть, за таких обставин буде краще, як я поїду на Росінанті сам, а потім повернуся сюди по вас. Ідеться-бо про честь церкви, отож вам не варто…

— Отче, ми з вами вже довгенько мандруємо разом дорогами, то не годиться нам розлучатись і тепер.

Сеньйор Дієго сказав онукові:

— Хосе, постав їм у машину два ящика найкращого вина. Я довіку не забуду, як мені випало приймати під цією смоквою, хай і недовго, нащадка великого Дон Кіхота.

2

Вони зрозуміли, що під’їжджають до містечка, коли почали випереджати дедалі більше селян, які йшли дорогою на свято. Містечко виявилося зовсім невеличким, навряд чи більшим за звичайне село, і вони ще здаля побачили на пагорбі церкву. Проїхали повз банк — Banco Ispano-Americano[45], — що стояв зачинений, так само як і всі крамнички.

— Такий великий банк у такому малому містечку, — зауважив мер, і майже одразу по тому вони поминули ще п’ять банків. — Мексіканські грошенята, — додав він.

— Бувають хвилини, — озвавсь отець Кіхот, — коли мені хочеться назвати вас compañero[46], але ще не час, не час.

— Що ви думаєте робити, отче?

— Не знаю. Я боюся, Санчо.

— Боїтеся їх?

— Ні, ні, себе боюся.

— Чому ви зупиняєтесь?

— Дайте мені мій нагрудник. Він позад вас, біля шиби. І мій комір там.

Отець Кіхот вийшов з машини і став надівати нагрудник та комір. Коло нього одразу ж зібралася купка цікавих, і він почував себе актором, що одягається в своїй убиральні перед очима друзів.

— Ми йдемо на бій, Санчо. Мені потрібен мій обладунок. Хай навіть він такий же безглуздий, як шолом Мамбріно. — Він знову сів за кермо Росінанта і сказав: — Тепер я почуваюся готовим до бою.

Перед церквою з’юрмилося чоловік із сто. Здебільшого то були бідняки, що боязко розступалися, пропускаючи отця Кіхота й Санчо на кращі місця біля входу, де окремою групою стояли добре вдягнені чоловіки й жінки — певно, комерсанти чи службовці банків. Ідучи туди між бідняками, Отець Кіхот спитав одного:

— Що тут діється?

— Торги вже скінчилися, монсеньйоре. Зараз винесуть із церкви Пресвяту Діву.

А ще один докинув:

— Сьогодні вони були багатші, ніж торік. Ви б побачили, які там гроші платили!

— А почали з тисячі песет.

— Зате останній виклав сорок тисяч.

— Та ні, тридцять.

— То передостанній тридцять… Хто б міг подумати, що в Галісії є стільки грошей!

— Ну й що останній? — спитав отець Кіхот. — Що йому дісталося?

Хтось із натовпу засміявся і плюнув на землю.

— Спасіння за гріхи. Та ще й задешево.

— Не слухайте його, монсеньйоре. Він збиткує з усього святого. А той, що переважив, по справедливості здобув найкраще місце серед тих, хто понесе Пресвяту Діву. Охочих було ого скільки!

— Що означає «найкраще місце»?

— На чолі з правого боку.

— Торік, — знов озвався той насмішник, — було всього чотири носії. А цього року панотець звелів зробити більші ноші, і тепер їх буде шість.

— Ті, що триматимуть іззаду, заплатили тільки по п’ятнадцять тисяч.

— Мабуть, у них гріхів менше. А на той рік, побачите, буде вже вісім носіїв.

Отець Кіхот пробрався ближче до церкви. Раптом його смикнув за рукав якийсь чоловік. Він тримав на долоні дві п’ятдесятипесетові монети.

— Монсеньйоре, чи не дасте мені сто песет одним папірцем?

— Навіщо?

— Хочу пожертвувати Пресвятій Діві.

У церкві заспівали гімн, і отець Кіхот відчув, як увесь натовп очікувально напружився.

— А що, хіба монет Пресвята Діва не бере? — спитав він.

Через плечі людей він побачив прикрашену вінцем голову, що погойдувалася з боку в бік, і разом з усім натовпом перехрестився. Чоловік поруч нього впустив свої монети додолу й тепер, зігнувшись, намагався намацати їх. Між головами передніх отець Кіхот угледів одного з носіїв. То був уже знайомий йому ділок у смугастій краватці. Потім натовп розступився, даючи дорогу процесії, і перед отцем Кіхотом на мить постала вся статуя.

Він не міг збагнути того, що побачив. І вразив його не звичний вигляд статуї з гіпсовим обличчям та безвиразними блакитними очима, а те, що вся вона була вбрана у папір. Якийсь чоловік відштовхнув отця Кіхота й, вимахуючи стопесетовим папірцем, подався до статуї. Носії зупинились і дали йому час пришпилити свій папірець до шат Пресвятої Діви. Та самих шат було й не видно за паперовими грішми, поначіплюваними на статую: стопесетові, тисячопесетові банкноти, одна п’ятисотфранкова, а під самим серцем Богородиці — стодоларова. Між отцем Кіхотом і статуєю лишався тільки священик та хмарки ладану з кадила. Отець Кіхот дивився на увінчану голову, на склянисті очі, схожі на очі мертвої і забутої жінки, якій ніхто не потурбувався навіть склепити повіки, і думав: «Невже задля цього вона бачила, як конав у муках її син? Щоб тепер збирати гроші? Щоб збагачувати якогось священика?..»

До нього долинув голос мера — отець Кіхот зовсім забув, що той стоїть поруч.

— Ходімо звідси, отче.

— Ні, Санчо.

— Не робіть дурниць.

— Ти ба, ви говорите зі мною майже так, як той, давній Санчо. Тож і я відповім вам словами мого предка, коли він побачив велетнів, а ви казали, ніби то вітряки. «Якщо ти злякався, то їдь звідси і молися».

Отець