Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 66
Перейти на сторінку:
Гордон напився, а Гордон ніяк не міг вгамуватися, а тепер його ще й почала діймати спрага. Звісно, це була його ідея прийти сюди, але зараз він хотів піти. А от сп’янілій його частині й досі хотілося свята. Так і бачив перед собою барну стійку з кранами для крафтового пива і кухлі, з яких піна ллється через край. Гордон кинув погляд на годинник — зараз майже половина одинадцятої, а за пів години вже зачиняться навіть вестмінстерські паби. Ще можна встигнути (пляшку пива планувалося залишити на потім). Розмарі сиділа навпроти і розмовляла з Ревелстоном, вдаючи спокій, хоча видно було, що вона стурбована. Вони й досі говорили про Шекспіра. Гордон терпіти не міг Шекспіра, а от роздуми Розмарі про його творчість пробуджували у ньому страшенний потяг до дівчини. Її лікті спиралися на стіл, сама вона ледь нахилилася вперед — так, що під тканиною сукні чітко окреслилися її маленькі груди. Гордон згадав її оголене тіло, яке не так давно лежало перед ним на холодній траві. Це його дівчина! Він може займатися з нею коханням тоді, коли йому захочеться. І він вже сьогодні збирався втілити свою мрію в життя. А чому б і ні? Вечір добігав кінця. Вони б могли без жодних проблем знайти якийсь затишний готель, в якому ніхто не ставитиме їм зайвих запитань. Гордон і досі не витратив ті п’ять фунтів. Він спробував грайливо торкнутися своєю ногою її туфельки, але замість цього наступив їй на пальці. Вона відсахнулася від нього.

— Ходімо звідси, — різко сказав Гордон і відразу ж підвівся.

— Так, ходімо, — з полегшенням у голосі погодилася Розмарі.

Вони знову повернулися на Ріджент-стріт. Вдалечині мерехтіли вогні Пікаділлі. Розмарі подивилася у бік автобусної зупинки.

— Уже пізно. Я маю бути вдома до одинадцятої.

— Що за нісенітниці! Спершу ми знайдемо пристойний паб. Ще встигаємо випити пива.

— Ні, Гордоне, тільки не в паб! Я більше не можу пити. І тобі не варто.

— Дурниці! Ходімо!

Обійнявши її, він повів дівчину вниз по вулиці, тримаючи так міцно, ніби боявся, що вона втече. Про Ревелстона він геть забув. Той плентався позаду них і ніяк не міг наважитися залишити їх наодинці (глибоко в душі він відчував, що його обов’язок — наглядати за Гордоном). Розмарі спробувала вирватися з міцних обіймів свого супутника.

— Куди ти мене ведеш, Гордоне?

— У темний провулок. Хочу поцілувати тебе.

— Не думаю, що я цього хочу.

— Ну звісно, хочеш.

— Ні!

— А я кажу так!

Зрештою Розмарі піддалася. Розгублений Ревелстон залишився чекати їх на розі Ріджент-стріт. Пара завернула за ріг, опинившись на темній вузенькій вуличці. З під’їздів довколишніх будинків виглядали бліді, густо обсипані пудрою, обличчя повій. Розмарі стало ніяково. Гордон кинув:

— Певно, вважають тебе за свою.

Обережно поставивши пляшку на тротуар, він раптом схопив Розмарі і притиснув її до стіни. Далі стримуватися не було жодних сил. І витрачати час на прелюдії він теж не збирався, тож почав жадібно, незграбно цілувати її. Спершу Розмарі не опиралася, але її налякала його напористість. Від Гордона тхнуло алкоголем, і вона почала відвертатися, відштовхуючи його від себе.

— Припини, Гордоне!

— Чому?

— Що ти робиш?

— А ти як думаєш?

Нависнувши над нею, він намагався задерти поділ її сукні, похапцем перебираючи тканину руками. Це її вкрай розізлило, і вона почала люто вириватися з його обіймів.

— Гордоне, припини зараз же!

— Але чому?

— Якщо ти не зупинишся, отримаєш ляпаса!

— Отримаю ляпаса?

— Йди геть!

— А згадай-но, як нам було в неділю, — хтиво прошепотів він.

— Гордоне, востаннє попереджаю: якщо не відчепишся, я тебе вдарю!

— А от і не вдариш!

Він грубо запустив руку їй під сукню. Розмарі відчувала, ніби її мацає якийсь незнайомець. Вона більше не була його дівчиною, а стала лишень одним із жіночих тіл. Ця думка вразила її. Нарешті, вирвавшись від нього, вона вліпила йому добрячого ляпаса і вмить відскочила.

— Навіщо ти це зробила? — запитав Гордон, притискаючи долоню до щоки.

— Я не маю наміру цього терпіти. Їду додому. Завтра сам усе зрозумієш.

— Як би не так! Ти приїхала зі мною, а отже, і поїдеш зі мною.

— Бувай, — кинула вона і пішла геть.

Гордон хотів був наздогнати її, але відчував, що ледь може пересувати ногами. І взагалі, який в цьому сенс? Він поплентався назад до Ревелстона, стурбованого як Гордоновим станом, так і парочкою повій, що отиралися поруч. «Добряче напився», — подумав Ревелстон, побачивши бліде обличчя товариша, на якому червонів слід від ляпаса.

— А куди ділася Розмарі? — запитав він.

— Пішла, — махнувши рукою, відповів Гордон. — Але це не привід припиняти веселощі.

— Гордоне, послухайте: вам час їхати додому спати.

— Так, спати, але не наодинці.

Гордон вдивлявся у місяць, що висів над його головою. Зненацька накотилася втома. Обличчя палало, тіло обм’якло і розпухло, а голова, здавалося, от-от лусне від напруги. Ще й неонові вогні миготять довкола. Якось усе збіглося докупи — його внутрішній стан і зловісний блиск, що залив площу і нагадував вогні корабля, який іде на дно. Вхопивши Ревелстона за руку, Гордон озирнувся.

— Б’юся об заклад, вогні пекла виглядають так само.

— Мені б не хотілося в цьому переконатися, — сказав Ревелстон, виглядаючи таксі. Він мав негайно відвезти Гордона додому і вкласти його спати.

Гордон намагався зрозуміти власні відчуття. Що це? Блаженство чи агонія? Це жагуче відчуття, яке розривало зсередини, лякало його до смерті. Та твереза частина його хотіла жити. Він і досі чудово усвідомлював усі свої дії, розумів, що завтра шкодуватиме про те, що накоїв сьогодні. Викинув на вітер п’ять фунтів, які належали Джулії, образив Розмарі. А завтра настане час розплати. «Додому! Скоріше додому», — волав голос тверезості в його голові. «Котися під три чорти!» — відповідав йому голос сп’янілого Гордона. Останньому все ще хотілося продовження вечора. І ця його частина перемогла. Годинник навпроти показував за двадцять одинадцяту. Хутчіш, доки паби не зачинилися! Haro! La gorge m’ard[8]! Поетом знов заволодів ліричний настрій. Аж раптом він відчув під рукою щось кругле, гладеньке — відкоркована пляшка к’янті! Ревелстон стояв поруч, намагаючись зупинити таксі. Він почув за спиною якийсь звук. Обернувшись, побачив, як Гордон, закинувши голову, п’є вино просто з пляшки.

— Агов,

1 ... 45 46 47 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай квітне аспідистра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай квітне аспідистра"