Читати книгу - "Уот"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І от однієї чудової, небувало яскравої, бурхливої днини я відчув, як ноги мої несамохіть, наче їх штовхає незнана зовнішня сила, рухаються у бік огорожі; і сила спонукала мене доти, аж доки я добувся впритул до самого дроту, і якби зробив бодай ще крок, то завдав би собі відчутної, щоб не сказати фатальної травми; потім ця сила ослабила тиск і зовсім щезла, а я озирнувся, чого раніше ніколи не робив зроду-віку, і став роздивлятися все навколо. Ну що за потворна річ — крапка з комою. Я кажу, зовнішня сила; бо із власної волі, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тоді, не була позбавлена певної котячої чіпкості, я б ні за що в світі не підійшов би до огорожі, бо огорожі я полюбляв, особливо огорожі з колючого дроту, полюбляв над усе, більше, ніж мури, частоколи чи густі живоплоти, набагато більше; а от до обмеженого руху в обмеженому просторі при необмеженості поля зору до рівчака, до гатки, до ґрат на вікнах, до трясовини, до сипучих пісків я прикипів усім серцем тоді, усією душею. І Уот, якщо не помиляюся (і це робить усі подальші події ще більш винятковими), відчував те саме. Бо коли, ще до його переведення на нове місце, ми прогулювалися разом по нашому саду, то ми ніколи не наближалися до огорожі, а могли б, якби нам хоча б пару разів випадала така нагода. Уот не тягнув мене геть звідти, і я його не тягнув, але ми, ніби змовившися загодя, якщо й підходили до огорожі, то не ближче, як метрів на триста-чотириста. Інколи ми бачили її здаля, оповиту туманом, бачили обвислий колючий дріт, похилені опори, які теліпалися на вітриську в кінці просіки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який сидів, вирізняючись на тлі неба, крякав, здається, або чистив дзьобом пір’я.
І от, підійшовши так близько до огорожі, що можна було, аби лиш схотіти, торкнутися її ціпком, і збентежено озираючись на всі боки, я помітив, помилки тут бути не могло, що стою перед одним з тих каналів або проток, про які була мова вище, де стикаються кордони садів, мого та сусіднього, що тягнувся у тому ж напрямку, і прохід між ними був такий вузький і такий довгий, що мимоволі виникали сумніви, чи сповна розуму був той садівник, який відповідав за розбивку саду. Я старанно і не покладаючись на свої примхливі чуття, продовжував огляд і у суміжному саду помітив (чіткість мого зору була винятковою, схибити я ніяк не міг), кого б ви подумали, ну, звичайно, Уота, котрий рухався назадгузь у мій бік. Пересувався він поволі, так, ніби весь час блукав або йшов навпомацки, що пояснювалося відсутністю пари гострих очей на потилиці; рух цей також не можна було назвати безболісним, бо, як на мене, дуже вже часто він бився об стовбури, перечіплявся носаками або підборами об чагарникову парость, завалювався на спину і гепався об землю або в ожинові хащі, у верес, кропиву чи будяки. Але він одразу підводився і, не скаржачись, ішов далі, поки дістався до огорожі і впав на неї, розпростерши руки, і схопився за колючий дріт. Потім він розвернувся, замірявшись, очевидно, рушати назад таким саме способом, як і прийшов сюди, і я побачив обличчя його і все, що було нижче. Обличчя його було геть закривавлене, і руки теж, а в голові стирчали шпичаки. (У ту мить він був настільки схожий на Христа, як його уявляв собі Босх, ця картина висіла тоді на Трафальґарській площі, що навіть я це помітив.) І в ту саму мить мені раптом здалося, ніби я стою перед великим дзеркалом, у якому відбивається мій сад і моя огорожа, і сам я, і пташки, що ширяють у небі, і тоді я подивився на руки свої і торкнувся лиця свого і свого блискучого голого черепа, і відчув хвилювання у грудях, таке безпідставне і разом з тим небезпідставне. (Бо якщо хтось тоді й справді не нагадував Христа, якого зобразив Босх, що висів тоді на Трафальґарській площі, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти так довів себе до такого стану, га? Звичайно, сказав Уот. Це на позір звичайне слово неабияк мене наполохало і завдало більше болю, ніж якби хтось зблизька у яру чи в байраці пальнув по мені з дробовика. Це враження тільки поглибилося від того, що я почув далі. Цікаво мені, сказав Уот, носовичка мені дати чи міг би ти, кров щоб утерти, га? Зараз, чекай, закричав я, біжу. У ту мить я, здається, так хвилювався і так поспішав на допомогу Уотові, що ладен був у разі потреби усім тілом впасти на дріт. Я так хвацько заходився здійснювати цей задум, що поквапився відійти на десять-п’ятнадцять кроків і метнувся шукати якийсь пагін чи гілку, з якої можна було би швидко і без допомоги гострих інструментів зробити жердину чи тичку. І поки я мляво нишпорив очима круг себе, я ніби побачив в огорожі, праворуч від себе, отвір, великий, з нерівними, драними краями. І уявіть собі моє здивування, коли, підійшовши ближче, я побачив, що не помилився. Це таки був отвір, дірка в огорожі, велика, з нерівними драними краями, утворена незчисленними вітрами, незліченними дощами, або кнуром, або бугаєм, який мчав, переслідуючи когось, вепр або тур, сліпий від жаху, засліплений люттю або, як знати, тваринною хіттю, який саме у цьому місці, мов тараном, пробив огорожу, ослаблену незчисленними вітрами і незліченними дощами. Через цю дірку я пройшов, не подряпавши ні себе, ні свого гарненького вбрання, і як тільки опинився в проході, то став озиратися на всі боки, аж поки до мене повернулася притаманна мені самовпевненість. Мої чуття стали у десять-п’ятнадцять разів гострішими проти звичайного, і я невдовзі побачив, якраз навпроти себе, на сусідній огорожі, ще одну дірку, точніше, такої форми, як та, крізь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Уот», після закриття браузера.