Читати книгу - "Завтра будуть коти"

Північний Полюс, і Стабса, першого кота, 1997 року обраного мером американського міста Талкітна на Алясці.

Пишаюся тим, що я — кішка.

— Зараз у Франції налічується 10 мільйонів котів. 50 мільйонів у Європі. 800 мільйонів у світі.

Хвора людина, що намагалася вилізти на вантажівку, тратить сили і падає на землю.

— А скільки людей?

— Людей мало би бути 8 мільярдів… Отже, людей вдесятеро більше, ніж котів.

— А пацюків?

— Їх важче порахувати, але думають, що зі зростанням великих міст, де є підземні каналізації і тунелі метро, вони неймовірно розмножилися.

— Назви мені хоч якісь цифри, хоч приблизні.

— В інтернеті вважають, що пацюків принаймні у три рази більше, ніж людей: приблизно 24 мільярди.

— У тридцять разів більше, ніж нас!

Я не здавала собі справи, що ситуація на боці цих клятих гризунів.

— Насправді ж їх, мабуть, значно більше, бо жоден з учених не мав відваги спуститись до них, щоб їх полічити. Йдеться лише про загальне уявлення. Але я знайшов ще тривожніше дослідження. Один вчений помітив, що коли температура зростає, щури стають більшими і жирнішими. Тепло збільшує їхню плодючість і кількість недуг, які вони переносять, не заражаючись самі.

— Наскільки більшими вони стають?

— Дослідники припускають, що вони можуть ставати удвічі більшими.

— Отже, ми приречені.

— Наразі людські технології захищають їх і нас разом з ними, але вчених вбивають, на їхнє місце приходять клерикали і консервативні політикани. Якщо люди забудуть про науку і витрачатимуть сили на підтримку боротьби протилежних світоглядів, а не воюватимуть зі щурами, ті неминуче завоюють їх. Це лише питання часу.

— Ти маєш на увазі це місто?

— Йдеться не лише про Париж, а про всі міста нашої країни і цілого світу. Немає жодного місця на планеті, де б їх не було, жодного місця, де, як тут, вони не витіснили людей та інших тварин, щоб встановити свою гегемонію.

Що це буде за світ, в якому переможуть щури? Люди і коти покинуть великі міста й переховуватимуться у лісах за межами міст. Камбіс і його орди зі скреготливими зубами встановлять владу терору. Оскільки я почуваюся співзвучною Всесвітові, то відчуваю щурячу енергію як енергію темну, що не братиме участі в загальній еволюції свідомостей. Тепер, коли розумію масштаби загрози, усвідомлюю і міру своєї відповідальності.

— Як ми до цього дійшли? — питаю сіамця.

— Знищуючи багато диких тварин, надаючи перевагу домашнім тваринам або худобі, люди насамперед винищили природніх мисливців на гризунів: орла, вовка, ведмедя, лисицю, змію. Вони розбили крихку рівновагу, на якій тримається гармонія природи.

Який жах!

— Встановлюючи стічні канави, вони зробили їм подарунок у вигляді бездоганного місця, де їх ніхто не потурбує. Але треба також визнати, що пацюки дуже розумні і мають виняткову здатність до адаптації.

— Але ж вони, зрештою, не такі сильні, як ми.

— Ми розслабилися, живучи коло людей. Щурам треба боротися, щоб прохарчуватися, а ми отримуємо сухий корм без жодних зусиль. Вони щодня воюють, а ми не маємо жодного ворога.

Хто полює на кота? Мушу визнати, що до теперішньої кризи я навіть не мала відчуття страху стосовно якогось виду. Навіть не усвідомлювала, що життя в такому комфорті приспало мої рефлекси.

— Щури є, можливо, найближчим домінантним видом. Вони розумні й соціалізовані. Їх не можна недооцінювати.

— Тоді як їх стримати?

— Об’єднавшись. Люди потребують нас, а ми потребуємо людей. Якщо нам не вдасться почути одне одного, щоб боротися зі спільним ворогом, нас усіх переможуть. Саме тому я тут, з тобою, Бастет. Ходімо, не втрачаймо часу, перед нами ще довга дорога до Венсенського лісу.

Піфагор, здається, справді вірить, що я здатна передавати інформацію людям. Я не наважуюся відкрити йому невтішну правду. Насправді після мого надзвичайного вчорашнього осяяння мені здається, що не сягаю висот тієї місії, яку мені доручили. Мене тягне знову кохатися з ним, щоб знову привласнити собі його енергію. Але його цікавить інше.

Ми покидаємо кабіну вантажівки і знову біжимо по дахах автівок. Я майже заморилась, коли нарешті Піфагор зійшов з об’їзної дороги, щоб увійти на ділянку, засаджену деревами.

Венсенський ліс дуже нагадує Булонський.

Ні собак, ні котів, ні щурів, ні людей на горизонті.

— Сигнал GPS вказує, що твоя служниця десь тут, — каже він, показуючи на стежку.

Ми простуємо між великими деревами, посеред цілком безгучної природи. Мої вуса не фіксують присутності нікого навколо. Раптом, перш ніж ми встигли зреагувати, нас підкидає в повітря і ми опиняємось у густій мотузяній сітці.

Пастка.

От і все. Даремно смикатися, ми в полоні. Кожна спроба звільнитися викликає дзеленчання дзвіночка. Пробую перегризти мотузки зубами, але дзвіночок дзеленчить голосніше.

— Не рухайся! — застерігає Піфагор.

Ми висимо між небом і землею в нестерпному чеканні. Моя лапа застрягла в сітці. Мені боляче.

Заплющую очі. Піфагор, здається, вже спить.

Мені страшенно незручно у тій сітці, я не знаю, що буде далі, тому кажу:

— Я тебе люблю.

— Дякую, — відповідає Піфагор.

Він мене дратує. Чому він не каже, що він теж мене любить, що він мене обожнює, що я для нього — все?

— Чому ти вдаєш, що тебе нічого не хвилює, Піфагоре? Хіба ти не відчув нічого надзвичайного у момент, коли злилися наші тіла?

— Відчув.

Як він мене дратує, як він мене дратує, як же він мене дратує!

— А що для тебе любов? — не можу стриматися я.

— Це… особлива емоція.

— А точніше?

— Щось інтенсивне.

— Що ти відчуваєш поруч зі мною?

— Як це пояснити?… Треба знайти формулу, щоб пояснити, як це — почуватися по-особливому.

Піфагор ледь хитнув головою:

— Для мене любов — це коли мені з іншою особою так добре, як з собою на самоті.

Він такий задоволений, що знайшов формулу, яка, на його думку, точно окреслює це поняття.

— А для мене любов — це коли я поруч з кимось почуваюся краще, ніж на самоті.

Він збирається відкрити рот, потім передумує і вирішує змовчати.

Може, врешті-решт його прагнення не залежати ні від кого — незвична форма егоїзму. Може, він лише мерзенна егоцентрична особа, абсолютно зациклена на енергії власного пупа? Як усі самці, зрештою. Як я могла бути такою наївною і думати, що він інший, тільки тому що він — сіамець, тому що у нього — Третє Око, тому що він видавався освіченішим? А мама мене попереджала: «Вони всі слабаки і брехуни. Вони не здатні на справжні почуття. Вони не вміють по-справжньому любити». Як я могла подумати, що він — виняток з правила?

Піфагор хитає головою.

— Гаразд… я визнаю, що з тобою мені краще,