Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Розділ 8.

Наступного ранку наша подорож продовжилася. Рухалися швидко, бажаючи встигнути до вечора прибути принаймні до околиць Восьмої префектури, проте погода діяла всупереч нашим планам. Щойно ми перетнули кордон Дев’ятої, подолавши всього кілька десятків кілометрів, пустився сильний дощ, тому терміново довелося шукати надійний сховок і місце для ночівлі. Про жодну поїздку щонайменше до наступного ранку і мови йти не могло, бо чорним хмарам не було кінця-краю. Це засмучувало, адже настільки тривала подорож забирала всі сили, змовчу про страшний біль у кожній кісточці мого тіла. Та я не скаржилася, знаючи, що ніхто мене до цього не примушував.
Через непогоду нам довелося трохи зійти з головного маршруту, звернувши в сторону найближчого поселення, де Рейван за невеличку плату знайшов нам місце для ночівлі. Маленький старий будинок стояв при в’їзді до містечка з північної його сторони. Дві кімнати й невеличка кухня – все, чим була щедра нова оселя. Цього виявилося відверто замало для юрби воїнів і трьох дівчат. Але іншого виходу ми не мали.

- Доведеться тіснитися, – зітхнула гірко Лідія.

- Ви з Анною заночуєте тут, а ми з Ейрою в сусідній кімнаті. Все не так уже й погано, – спробував підбадьорити Рейван.

- А як же ваші воїни? Ви надто жорстокі з ними: в Мефесі теж не дозволили по-людськи відпочити.

- Їх готували й до більш неприємних… незручностей, – дивно всміхнулася сестра геомора.

- Це не змінює того, що всім людям потрібен належний відпочинок, – продовжувала я наполягати на своєму. - Залишити їх на вулиці під вітром і дощем – надто жорстоко.

- Вони не прості люди, – спокійно промовив Рейван, чим відверто нас шокував, - як і ми з Ейрою.

От так удар під дих.

- А хто? – обережно поцікавилась Лідія.

У мене в самої від раптового хвилювання затремтіло все тіло. І хоч раніше я вже припускала подібне, почуте це тепер наживо виявилося однаково страшно.

- Напівлюди, напіввовки, – хижо скривила червоні уста чужинка.

- Ми – перевертні, а тому більш витривалі ніж ви, – додав її брат. - Тому за воїнів можете не хвилюватися. Гроза їм шкоди не завдасть.

Лідія помалу опустилася на краєчок ліжка й потупила погляд. Натомість я з очевидним острахом поглянула на Рейвана, чиї медові очі невідривно дивились у мої.

- Анно, все добре? – запитав той стиха, наче боязко.

А я важко задихала й розірвала зоровий контакт, дременувши на вулицю. Знову підставила гаряче обличчя каплям холодного дощу і спробувала усвідомити щойно почуте. Хоча причина моєї раптової паніки ховалася не лише в цьому.

Мене раптом накрило неймовірне усвідомлення дечого… не менш неймовірного. І я повинна була з цим розібратися.

- Анно! – до мене підбіг Рейван. - Що сталося? Чому ти втекла? Якщо тебе лякає правда…

- Ні, – перебила поспішно. - Не лякає, просто... Просто дозволь мені дещо перевірити.

Чоловік довгі кілька секунд похмуро вдивлявся в моє обличчя, наче й не відчуваючи капель, що губились у його волоссі, спадаючи на засмагле лице й обтікаючи очі, ніс і губи, опісля впевнено кивнув.

Я піднесла тремтливі руки до його мокрої сорочки й розстебнула кілька верхніх ґудзиків, оголивши ключиці. Як і підозрювала, під правою заховався знайомий тонкий білий шрам. Точно такий, як у моєму недавньому «сні». Сні, який насправді виявився реальністю.

- Тим вовком, що врятував мене тоді в лісі, був ти, чи не так? – озвучила свої здогадки.

У відповідь – мовчання.

- Ти опісля приніс непритомну мене додому, – не запитання – констатація факту. - І саме так ти вижив у тій сутичці з вовками: скористався другою подобою, аби прогнати їх.

- Анно…

- Я вдячна тобі, справді, – перебила, поки чоловік не вигадав собі зайвого. - Але через твій учинок загинув невинний звір. І Роджер теж.

- Хочеш сказати, я повинен був дозволити тому виродку завдати тобі болю? – здійняв запитливо брови Рейван, чий голос наситився нотками злості.

- Ні… Так… Я не знаю, – зітхнула розгублено, опустивши голову. - Звідки ти взагалі дізнався про те, де я і з ким?

- Чув вашу розмову, – скривився перевертень. - Цей тип мені одразу не сподобався, тому вирішив про всяк випадок проконтролювати цю дивну зустріч. Як виявилося, не дарма. Я не думав про наслідки, просто робив те, що вважав правильним. А смерть вовчиці та Роджера винятково провина Ореста.

І справді. Перевертень має рацію: не його шляхетний вчинок варто засуджувати. Це Орест знову і знову чинив нерозсудливо, забуваючи подумати про наслідки своїх безглуздих учинків. Ніхто ж не знав, що в тому лісі за нами поженеться зграя. Тут визначну роль зіграла тільки дурість сина старости. Якби він не став приндитися зі своїм «трофеєм», смертельної трагедії вдалося б уникнути. Та й полювання на вовка – теж було його егоцентричною ініціативою. Тож ні я, ні Рейван, котрий просто прагнув допомогти мені, тут не винні. Але Роджера однаково шкода. Загинув через недалекість кращого друга.

- Чому ти мовчав увесь цей час? Чому одразу не сказав, ким є? – запитала кілька секунд потому.

- Ти й без того мене уникала. Боявся, що вкінець втрачу тебе, а це було б нестерпно.

Я замовчала. Стулила рота, хоча питань було море. А все тому, що в голосі й словах Рейвана чула відгомін добре знайомих мені почуттів. Тих, які зараз не на часі. Хоча, можливо, я помиляюся. Цілком імовірно для всіх цих учинків у чоловіка були свої, зовсім інші мотиви.

Хай там як, завдяки йому я зараз стою тут. І завдяки йому зі мною не лише моя честь, а й життя. Я не маю права на злість, образи чи докір. Лише на вдячність.

- Ходімо до будинку, не хочу, щоб ти захворіла, – чоловік злегка підштовхнув мене в спину.

Ми обоє промокли до нитки, але дощ був останнім, про що я в цей момент могла думати.

- Дякую! – промовила з усією щирістю, на яку тільки була спроможна.

А тоді не втрималася й обійняла свого неодноразового рятівника. Довгу мить його тримав ступор, опісля я відчула міць його рук на своїй талії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍