Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усе ще не можу повірити, що вона з кимось за моєю спиною спала. Та ще й залетіла від нього! Від мене приховувала, розлучення вимагала!
Тепер усе стає на свої місця.
На одному з прольотів сходового майданчика завмираю, дістаю з кишені телефон. Набираю Марата.
Вб’ю гада за те, що з обов’язками своїми не справляється.
— Так, — той одразу ж слухавку бере.
— Мені потрібна інформація, з ким моя дружина в Лондоні мене зраджувала.
Секундна пауза. Здається, Марат намагається оговтатися після запиту такої інформації.
— Друже, я тобі щотижня звіти по ній скидав. У неї ніякого хлопця не було. З подругою в ресторани ходила, на навчання, у бібліотеку. На цьому все. Та вона навіть вечірки не відвідувала.
— Вечірки не відвідувала, але від когось залетіла. Починаю підозрювати, що це хлопець, якого ти до неї приставив у якості охоронця, — їдко вимовляю я, звіріючи. — Даю тобі годину, Марате. Якщо не знайдеш його, тебе звільнено. Разом з усіма твоїми людьми. Тому що користі від вас, як я подивлюся — жодної.
Вимикаюся, більше не маючи наміру слухати виправдань на адресу Еліни, яка, за його словами й звітами, поводилася скромно і весь час навчанню присвячувала.
Ну-ну, де там!
Штовхаю двері, проходжу у світлий коридор, поглядом триста п’яту палату вишукую, але замість цього помічаю Тимура Мельниченка. Того самого, з яким моя дружина так мило воркувала на благодійному аукціоні. Бейджик на грудях лікаря поруч із ним свідчить про те, що це і є Алексєєв, лікар моєї дружини.
Остання деталька пазла стає на своє місце.
У мене немов гальма зриває, весь гнів на Тимура обрушується.
Не помічаючи нікого й нічого навколо себе, підходжу до нього й хапаю його за комір сорочки.
— Це був ти? Тебе питаю — ти був? — трясу його.
Моя поява була несподіваною, тому Мельниченко не встигає зреагувати.
— Здивований моїй появі? Думав, ні про що не дізнаюся? — притискаю його до стіни, чекаю відповіді.
— Гей, ви хто взагалі? Відпустіть мого брата!
Погляд на мить ковзає по худенькій білявці. Її очі сповнені страху. Чудово, Еліна вже з усією його родиною встигла познайомитися.
— Даміре, тобі варто заспокоїтися, — Тимур хапає мене за кисть, намагається звільнитися. Поводиться стримано, що бісить ще більше. — З Еліною все гаразд, якщо тобі раптом цікавий стан її здоров’я, але я починаю розуміти, чому вона так рветься розлучитися з тобою. Ти ж повний псих. Абсолютно неврівноважений.
Цих слів достатньо, щоб я з усієї дурі врізав йому кулаком в обличчя.
Нас розтягує по різних кутах охорона. У Тимура з носа кров тече, у мене губа розбита. Я все ще незадоволений. У мене всередині стільки гніву, що п’ятихвилинної бійки із цим покидьком недостатньо.
Поруч із ним сестра клопочеться, а мене все ще двоє бугаїв утримують.
— Відпустіть, — смикаюся, але ніхто не поспішає виконувати мої вимоги.
Тимур на мене з ненавистю поглядає, немов це я з його дружиною в любов грав у нього за спиною, а не навпаки.
— Якби Еліна була вагітна від мене, вона б давно поруч зі мною була, а не у твоєму будинку жила. Тому тобі варто замислитися, Даміре, що саме ти неправильно робиш, що твоя дружина так поводиться і по допомогу до мене звертається, а не до тебе.
Його слова злять ще більше, але я намагаюся взяти себе в руки. Зрештою, це Еліна має пояснити мені, як так вийшло і від кого вона залетіла.
Мене відпускають, коли відчувають, що я вже не рвуся знищити Мельниченка. Поправляю піджак, штовхаю двері триста п’ятої палати й чую, як мені в спину долинає схвильований голос лікаря:
— Пацієнтці зараз потрібен спокій, їй не можна нервувати…
Зачиняю двері, закриваю на засувку. Не йому вказувати, коли і як я буду спілкуватися зі своєю дружиною.
Еліна виглядає блідою, змученою. Лежить на ліжку, у руці катетер, по трубці з крапельниці надходять ліки. Але це мене ніяк не зворушує.
Вона розплющує очі, її погляд із моїм зустрічається і, здається, вона ще більше блідне. Перелякана така, уся зіщулилася, немов я її зараз з’їсти збираюся. Якщо й помітила мій зовнішній вигляд, то знаку не подає.
— Д-даміре? — запитує так, наче ми з нею зараз на різних планетах маємо перебувати, а не перетнутися в одній палаті.
— Нічого мені розповісти не хочеш? — нависаю над нею. Насилу стримую свій гнів, щоб не почати кричати на неї.
Вона не вимовляє ні слова. Лише хитає головою й відвертається від мене. Це виводить мене із себе ще більше.
Роблю кілька кроків кімнатою туди-сюди. Прикриваю повіки, намагаюся всю свою витримку зараз у кулак зібрати.
— Буде краще, якщо ти сама мені про все розповіси. Інакше, якщо я знайду його, Еліно, то зітру в порох, — мій гнів вирує всередині, наче невгамовний вогонь, що готовий вирватися назовні й обпалити все навколо. Але я розумію, що зараз не час і не місце для цього спалаху.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер», після закриття браузера.