Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 11. Я нарікаю тебе Саад

(За шістнадцять місяців до цього)

 

Того року святкування дня Махріган стало найяскравішим за останні десять років. День, присвячений вірності, прихильності та любові, припав на закінчення другого осіннього місяця. З моменту перевороту, загибелі Діяра, погромів і страт, що відбулися за заворушеннями, минуло зовсім небагато часу, але Дармсуд покірно схилив голову перед владою ясновельможного і дозволив одягнути себе в пишне, урочисте вбрання.

Мейрам спостерігала за церемонією принесення дарів, стоячи за кілька кроків від розкішного золотого трону, на якому сидів її брат. На щабель нижче встановили широку, оббиту оксамитом і оздоблену дорогоцінним камінням лавку — місце, призначене для імператриці та спадкоємця. Дитині важко давалася довга церемонія прийняття запевнень у вічній покірності, любові та відданості, тож невдовзі ясновельможна пані передала роздратоване й втомлене дитя годувальницям і нянькам. На жаль, покинути своє місце під важким балдахіном Арселія не могла.

Мейрам з легкою заздрістю й абсолютно щирим захопленням спостерігала за дружиною Сабіра: та застигла з ідеально рівною спиною, спокійна, впевнена в собі. Обличчя її осяяла усмішка, наповнена теплом і привітністю, немов і не їй доводиться сидіти нерухомо вже близько трьох годин.

У Мейрам нещадно боліли ноги. Єдинокровній сестрі ясновельможного імператора, народженій поза законом, яка ще й прийняла родове ім'я чоловіка, ні трону, ні лавки, ні місця під балдахіном не знайшлося. Попри середину осені, погода стояла спекотна, на небі не було жодної хмаринки, час наближався до полудня, і легкий вітерець зовсім не рятував від спеки.

Мейрам із тихою тугою дивилася на нескінченну вервечку знаті, що лінивою змією повзла до палацу. Кожен з відвідувачів був зобов'язаний подолати майже п'ятдесят широких мармурових сходинок, щоб схилитися перед ясновельможним подружжям і прошепотіти прописану ритуалом фразу.

Перша година церемонії минула відносно легко, друга тягнулася вже довше, третя перетворилася на вишукані тортури. Від строкатого вбрання і блиску коштовностей мерехтіло в очах, від однакових слів, повторених сотні разів, шуміло в голові, а людські емоції — страх, захоплення, сором — змішалися в безглузду масу. Хотілося кинути все і піти під склепіння будівлі, зануритися в тінь і прохолоду садів, а ще краще — сховатися у свої покої, затягнути завіси та дозволити собі кілька годин відпочинку. Але, на жаль, палацовий церемоніал був безжальний.

Єдине, що могла дозволити собі сестра імператора — зануритися у думки, повністю забувши про оточення.

Останні тижні видалися просто божевільними. Вона з жалем згадувала крихітну бідну кімнатку в нижньому місті і обіцянку, дану Малкону: зустрітися знову за чотирнадцять днів. На жаль, ці дні були необхідні, щоб супроводити сім'ю загиблого ювеліра в безпечне місце, облаштувати їх там і дістатися назад.

Але щось пішло не так. Сабір почав виявляти до справ сестри надто пильну увагу. Чи було це випадковістю, чи до цього доклав руку всюдисущий Сіф Йонна, Мейрам не знала. Імператор не відпускав її від себе ні на крок, скрізь і всюди вимагаючи її присутності, оточивши її своїми людьми й шпигунами. Коли обумовлені два тижні минули, Мейрам чітко зрозуміла: спроба зустрітися з Малконом не призведе ні до чого, крім трагедії.

Стати причиною смерті ще однієї людини вона не хотіла, а тому зачаїлася, чесно граючи відведену роль.

Осінь набирала обертів, наближалося свято, турботи з його організації лягли на плечі Мейрам, а тому жодної секунди особистого часу в жінки не залишилося. Надія була тільки на одне: рано чи пізно імператора поглинуть щоденні справи й Мейрам отримає більше свободи.

Чи дочекається цього моменту Малкон, залишалося таємницею. Найімовірніше, він був не вільний розпоряджатися собою, як і будь-хто інший на військовій службі. Справи на півночі не стояли на місці, час спливав, а шансів побачитися знову ставало дедалі менше. Думати про те, що та зустріч може виявитися для них обох останньою, Мейрам просто боялася.

Невдовзі від палючого сонця в неї почала паморочитися голова, хотілося пити. У якийсь момент Мейрам зрозуміла, що до горла підкочує нудота, а світ злегка похитується і втрачає різкість обрисів. Саме тоді на неї кинула погляд імператриця і дала майже непомітний знак одному з охоронців. Він одразу ж підійшов до сестри ясновельможного, запропонувавши спертися на його руку. Мейрам із вдячністю прийняла допомогу — знепритомніти на очах усього народу було б уже занадто.

Сабір помітив це. Злегка насупився, одним поглядом даючи зрозуміти, що подібна демонстрація слабкості неприпустима, однак залишити церемонію або хоча б присісти сестрі не дозволив. 

Тортури тривали.

Після того, як усі представники знаті нарешті дочекалися своєї черги піднятися до трону, ясновельможний дав знак до закінчення церемонії. Граційним і сповненим витонченості рухом він подав руку Арселії, допоміг їй підвестися, а потім неспішно покинув майданчик.

«До демонів такі свята», — похмуро думала Мейрам, відчуваючи, як ноги прострілює болем від кінчиків пальців до самих стегон. Виявляється, тіло заніміло настільки, що якби не тверда рука охоронця, вона б звалилася на підлогу після кількох кроків.

До вечірнього бенкету залишалося пара годин, тож сестра імператора вирушила до себе і з насолодою звалилася на ложе. Навколо бігали й метушилися служниці. Вони готували вбрання для урочистостей, носили воду для купання, замішували розтирання — все заради задоволення своєї господині. Одна з дівчат присіла на край ліжка й почала масажувати ступні Мейрам ароматними оліями, щоб розігнати кров, бо найменше до вечірнього бенкету пані потрібні були набряки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍