Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А-а… Он ти про що. Вибач, Микито Степановичу, але не бути нам з тобою сватами. Хоч п'ятсот пропонуй.
— Тисячу! — вихрипів сотник. — Тисячу дукатів! Більше не маю… Погоджуйся! Це ж величезні гроші! Поїдеш до іншого міста — паном станеш!
Це точно. Тисяча дукатів на дорозі не валяється. Гарний кам'яний будинок, табун коней, стадо корів. Пасіка... Кузня... Та що там стадо... Це ж ціле село прикупити можна з панським фільварком на додачу. Живи — не журись, плюй на бороду. І якби сотник так відчайдушно не торгувався, а від самого початку чесно запропонував суму навіть утричі меншу, козак швидше за все погодився б. Але не тепер. Адже не треба мати сім п'ядей в чолі, щоб зрозуміти: якщо покупець дає тисячу, то товар насправді вартує набагато більше.
— Ні.
— Але чому? — сотник скочив зі стільця, ступив до запорожця і, не стримуючись, схопив його за відліг жупана, забувши навіть про поранену руку. Очі його аж горіли безумством. — Ця впертість не спроста! Ти щось знаєш? Твердохліб розповів? Хочеш сам скарб знайти?!
— Нічого я не знаю… — Нестор зняв сотникові руки з одягу. — Максим, може, й хотів що сказати, та не встиг. Про скарб вперше тут, у Смілі, почув. Думаю, брехня все це... Інакше, за стільки років, давно б знайшли. А продавати землю не хочу лише на згадку про побратима. А ще щоб зрозуміти, що насправді сталося з Твердохлібами і добре ім'я відновити. Тисяча — справді добра ціна. Набагато більша, ніж той згорілий млин вартує. Але дешевше, ніж козацьке слово. Особливо, якщо воно дано вмираючому побратимові.
— Дурень… — ніби розгубивши всі сили, сотник важко опустився назад на стілець. — Ти гадки не маєш, куди лізеш. І сам голову складеш, і тих, хто поряд буде, занапастиш.
— А ось погрожувати не треба…
— Та хто ж тобі погрожує? — відмахнувся здоровою рукою сотник. — Попереджаю.
— Ну, поживемо, побачимо… — знизав плечима запорожець. — Бог не видасть — свиня не з'їсть. То я пішов?
— Йди… — байдуже промовив сотник. — Хто тебе тримає?
Вийшовши на ганок, Нестор мимоволі заплющив очі. Після в'язниці денне світло, посилене блиском снігу, так різонуло по очах, що навіть сльози виступили. А ще — повітря. Чистий, п'янкий... причому, в самому буквальному сенсі. Козака аж хитнуло, змусивши притулитися чолом до одвірка, немов після доброго жбана хмільного пива.
— Нестор!
Цей голос запорожець упізнав би з тисячі інших. Марічка.
Випростався, розплющив очі і... посміхнувся, нарешті побачивши тих, хто прийшов його рятувати.
Сердюк не дарма сотника лякав. Одна дівчина-молодиця і то не завжди тиха та покірна, а коли їх збереться кілька десятків, то їй богу, краще на шляху ошалілого табуна встати, ніж намагатися перегородити дорогу таким ось розпаленим захисницям. Коли вони шукають справедливості а, тим більше, коли вони її вимагають. Жіноцтво й зараз неголосно перемовлялося, але гул від цього стояв такий, як у вулику перед вильотом рою. А ще — так нуртує вода, перекочуючись через пороги, попереджаючи про майбутню небезпеку.
Розуміли це і дюжина чоловіків — чи тих, що прийшли з ними, чи випадкових зівак, тому трималися трохи осторонь, не бажаючи випадково потрапити під гарячу руку.
— Моє шанування, красуні! — крикнув голосно Нестор, перекриваючи галас. — Начебто сьогодні не ярмарковий день? Чи я чогось не знаю?
На якусь мить запала тиша, а потім чийсь дзвінкий голос промовив весело:
— А нічого, гарний козак! Не дарма наша Марічка так побивалася! Я б за таким і сама хоч у вогонь, хоч в ополонку. Чуєш, дівко! Якщо не пригодиться, дай знати. Приголублю…
Знову тиша… а потім майдан накрив дружний сміх.
— Ну, і що тут за збори? — відсунувши Нестора, на ганок вийшов сотник. — У якій потребі завітали?
— Так теє… — невпевнено почала Степанида. — Казали, стратити запорожця хотіли.
— Якого? — з удаваним подивом промовив сотник. — Цього? — вказав на Нестора. — Гм… Ви десь на ґанку шибеницю бачите? Чи в нього мотузок на шиї?
— Говорили… — ще впевненіше продовжила молодиця.
— Говорили, балакали, сіли тай заплакали… — хмикнув сотник. — А ще кажуть, що курей доять, а як доїти пішли — цицьок не знайшли. Ішли б ви, красулі, додому. Роботи мабуть безліч, а ви тут прохолоджуєтесь.
— Е, ні… — зробила крок друга молодиця. Худа, що тріска. І, мабуть, найжвавіша. — Ти, Микито Степановичу, зуби нам не замовляй. Диму без вогню немає. Якщо запорожець ні в чому не винен, то чому розперезаний? І без шаблі?
— Маєш гостре око, Оксано, — хмикнув сотник. — Таки впіймала мене на брехні. Але, невдало. Козак до вітру ходив. Тільки-но шаровари підтягнув, навіть підперезатися не встиг, а ти його перед усіма ганьбити надумала. І не соромно? Миколо, подай запорожцю зброю. А то ніякого ладу з бабами немає.
Сердюк простяг Нестору шаблю та пістоль.
— Тепер задоволені?
Замість відповіді з юрби вибралася Марічка і кинулася Несторові на шию. Козак обійняв її, підморгнув решті молодиць, і повів убік, погладжуючи по спині та бурмочучи на вухо щось лагідне і ніжне. Адже слова в таких випадках не мають значення, головне — хто їх говорить і кому. А жіночки ще погомоніли трохи, здебільшого посміюючись, і теж розбрелися по хатах. Якщо всі живі і здорові, то й справді нічого прохолоджуватися. Сотник має рацію, у кожної клопотів повний поділ, і домашні справи самі себе не зроблять.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.